Котов Володимир Вікторович

Йому 4грудня 2003 року виповнилося 60. І тiльки останнi три роки вiн почав вiдзначати свої справжнi днi народження. До цього у метриці, виданій ЗАГСом Володимирівського району Миколаївської області була дата — 24 січня 1944 р. Проте, коли на відзначенні піввікового ювілею цієї людини слово взяла його мама, почуте від неї вразило сина:
– Я вітаю тебе, Володю, з ювілеєм, але маю сказати, що справжній твій день народження був ще місяць тому, бо народився ти не в січні 1944-го, а в грудні 1943 року у Німеччині, місто Дюссельдорф, куди мене примусово вивезли німці під час тієї лихої війни, про яку згадувати й понині не хочеться…
З того часу життя Володимира Вікторовича Котова отримало новий відтінок. Бо мама з батьком ніколи навіть не згадували про свою молодість, ніколи не розповідали про те, що їм довелося пережити на зорі своєї юності.
Як журналіст, Володимир Вікторович розпочав власне розслідування історії свого життя. Посріблений сивиною батько трьох дітей та дідусь п’яти онуків не міг змиритись з тим, що він прожив з несправжньою біографією…
Та тим, хто не пережив триклятої вiйни, жахливих, сталiнських порядкiв, не збагнути всього того, що довелось на собі відчути його батькам.
А все вона — всепожираюча вiйна, яка нищила сотнями, тисячами людей, руйнувала мiста i села, висаджувала у повiтря до останньої цеглини фабрики i заводи, різала, по-живому кромсала людські долі…
Проте, проти одного вона була безсилою — проти сили людського духу, його апогею — любові.
Люди, яким Володимир Вiкторович КОТОВ завдячує своєю появою на бiлий свiт, були звичайними остарбайтерами з числа багатотисячної армiї дармової робочої сили, зiгнаної з усієї Европи на шахти, заводи фабрики фашистської Німеччини, так званого непереможного Третього рейху. Iх, зовсiм молодих, полячку Антонiну Островську і українця Віктора Котова, вивезли у рабство з Ворошиловградської (нинi Луганської) областi. Працювали вони на чужинi на трубному заводi в м. Дюссельдорфi до знемоги, до сьомого поту.
А в рiдкісні хвилини перепочинку з безмежним смутком i ніжнiстю розповiдали про свої ріднi українськi краєвиди — дівчина про легендарні мiсця Подольщини (нинi Хмельниччина), з якиїх напередодні війни у 39-му за наказом Сталіна її сім’ю, як поляків, виезли до шахтарського краю, юнак – про бескрайні зеленокосi, мальовничі землі Миколаївщини.
Ще коли їх везли у закритому товарному вагоні дівчина кинула оком на чорнобривого статного юнака. За довгу дорогу познайомились. А коли у вагоні пішов поголос, що сімейні пари німці не роз’єднують, відправляють на роботу, вирішили назватися подружжям…
Отак i прийшло велике життєстверджуюче почуття, ім’я якому кохання. Воно не могло чекати перемоги, кращих часiв.
Вже на станції, де німці повідчиняли двері вагонів і з криками “Шнель!”, “Шнель!” почали усіх привезених виганяти і шикувати в шеренги, їх обрав якийсь німець до своєї команди і привіз на територію заводу. Пізніше виявилось, що це був трубний завод у Дюссельдорфі, в якому виготовляли складові артилерійської зброї.
Дванадцятигодинна позмінна робота в цехах заводу, з території якого їм було заборонено виходити, була виснажливою. Проте, коли траплялась вільна година, ті підневільні не забували, що вони молоді, що їхнє кохання було, жило. Воно додавало їм вiри i надії, що ця вiйна, ці жахи все ж скiнчаться i вони будуть щасливими, дуже щасливими. (Фото остарбайтерів Антоніни і Віктора, зроблене в Дюссельдорфі в далекому 1943 році).
А гiтлерівська пропагандистська машина тихим сапогом робила свою справу, мовляв, те, що чекас на вас, остарбайтерiв, на колишній вашiй Батькiвщинi, во сто крат жахливiше цього пекла, що маєте на сьогоднi.
І коли у молодого подружжя Котових народився первiсток, вони волiли не тiльки нiкому не зінаватися, а й самим забути дату, i місце його народження.
Одного не могли передбачити молоді батьки:
навiть приховавши справжнє мiсце народження сина, той, отримуючи свiй перший паспорт, обире собі нацiональнiсть по матерi і запишеться — поляк, що пiзнiше не раз йому аукнеться в його кар’єрi, бо, як сказав один із компартійних міськомовських секретарів: “Был бы ты не поляк, мы смогли бы предложить тебе работу поинтересней. А так…”
А якби вершителi людських доль знали б ще, що народжений вiн у концтаборi, взагалi б напевне життя було зламане.
Бо були такі часи… І дай Боже, аби вони нiколи не повернулися.
… Чимало листів було написано Володимиром Вікторовичем разом з його мамою в різні архіви та інстанції Німеччини аби встановити істину. Не менше було і відповідей з казенними: “Даних в архівах про вас не виявлено”, хоча й співчутливими словами: “Ми ще будемо шукати”. І лише через п’ять років, коли вже не було жодних надій, надійшло нарешті кілька листів із Дюссельдорфа. В одному з них було написано:
“№ 767 Дюссельдорф-Ост. 9 декабря 1943 года.
Антония Котова, уроженная Островская, остарбайтерин, католичка, проживающая в Дюссельдорфе, Еркратер-штрассе, 355, супруга остарбайтера Виктора Котова, католика, проживающего в Дюссельдорфе, Еркратер-штрассе, 355, 4 декабря 1943 года в 19 часов в Дюссельдорфе на Еркратер-штрассе, 355 родила мальчика. Ребенок получил имя Владимир. Запись сделана по устному заявлению свидетеля – акушерки госпожи Гертруды Шмальшайдт. Свидетельствующая лично известна и присутствовала при родах.
Предъявлено, ознакомлена и подписала Гертруда Шмальшайдт (подпись)”. (Фото оригіналу листа).
Велика дяка тiй дорогій старенькій фрау, з колишнього повоєнного Дюссельдорфа, яка приймала пологи в його матері, змогла в церковних книгах записати дату народження хлоп’яти (запам’ятала те немовля — одне з п’яти, народжених бранками) в основному по імені — Володимир, що було для того часу досить смiливо, бо так звали вождя свiтового пролетарiату).
Так була була засвідчена істина появи і нарікання Володимира Котова. Потім через суд Володимир Вікторович був змушений узаконювати своє місце народження та дату появи на світ, на цей раз вона стала остаточною — 4 грудня 1943 року, міняти паспорт і переписувати по-новому свою біографію.
Його ж брату Валерiю i сестрі Валентинi поталанило — вони народилися вже в СРСР в 1946 в 1951 р. Вiдповіно мали справнi документи. Оскiльки батьки в 1951 роцi розiрвали шлюб, Володимиру, як старшому в сiм’i, дуже рано довелося дбати про свій хліб насущний.
В 15 рокiв, закiнчивши успiшно семирiчку в м. Городок, що на Хмельниччинi, він iде працювати мотористом електроживлення на міській iнкубаторнiй станцiї. Робота хлоп’ятi дуже подобалася, а електрика прямо заворожувала. То ж досконало пiзнати як управляти нею, дивотворити з нею стало його нав’язливою iдеєю. І дратівливий хмельничанин в 1959 р стає марганчанином, вступивши до мiського гiрничого технiкуму на омрiяний факультет електромеханіки.
Вчився Володимир Котов, граючись. Бо так дуже хотiв отримати освiту, стати професiонально грамотним спеціалiстом. Адже вiн рано завiв сiм’ю.
Валентина Бєляєва, яка стала його половиночкою з якою вони йдуть по життю вже понад 45 років, змогла розпізнати в ньому, серьйозного сiм’янина, надiйну опору в життi як собi, так і майбутнiм дiтям. Їх у них троє — син Ігор та донечки Вiкторiя i Марина.
І п’ятеро онучат, найстаршому iз яких Владиславу — 16, а найменшому Славку — дев’ять.
Це нiкому не в дивину, що і дiти Володимира Вiкторовича, онучата з електроприладами вже з пелюшок на “ти”, добре знаються на комп’ютерах (до речi, молодша донька Марина Олiйник вже чимало рокiв — дизайнер газети ‘Марганчанка”, старша Вiкторiя також виконус на комп’ютерах рiзних модифiкацiй замовлення будь-якої складності, син Ігор — технiк-електромеханiк за фахом, працює в Нiкопольському спецуправліннi “Електромонтаж”).
Та це сьогодення. Ми ж повернемося на 40 років назад, коли Володимир Котов почав всерйоз писати свою трудову бiографiю. По закiнченнi технiкуму вiн за направлениям з ентузiазмом працює в електромеханічному вiддiлі рудоуправлiння iм. 40-річчя Жовтня. Та підспів час набуття нової професiї — захищати Батькiвщину. І вiн з розкритими обiймами пiшов їй навстрiч. Три роки служби на космодромi “Плесецьк” (на ті роки глибоко засекречений вiйськовий об’єкт) багато дали йому не тiльки в професiональному зростаннi, але i в гартуваннi характеру, зокрема такої його риси, як: бути там, де важче; бути першим серед кращих; вiдповiдати.за тих, кого тобi довiрили. Його помічають, цiнують. І першу свою нагороду
— Почесну грамоту ЦК ВЛКСМ за активну роботу в комсомолi ще під час служби Володимир сприймає як належне. Коли ж по звiльненню в запас йому запропонували посаду заворгу Мирненського міськкому комсомолу Архангельської областi, йому тiльки залишилося заручитися згодою дружини, яка чекала на нього з сином в Марганці. Валентина Григорiвна з відповiддю не затримувала, розсудивши дуже мудро: “Куди ти, туди i я”. А оскільки на той час вiн уже мав квартиру, молода сім’я скоро з’єдналася, зажила дружним розміреним життям. В 24 роки вiн став комунiстом, що додавало ще бiльшої відповiдальностi у його і без того відповідальній роботі. А через рiк з’явилася i друга дитина — донечка. З матерiальних мiркувань Володимир переходить працювати механiком-енергетиком у вiйськову частину 63257. А з вiдкриттям у Плесецьку районної газети “Строитель коммунизма” переходить на посаду завідувача промислово-транспортного вiддлу. Відтоді “захворiв” газетою всерйоз i надовго.
— Це були нi з чим незрiвняннi роки, — розповiдає про своє посвячення в журналістику Володимир Вiкторович. — Архангельська область величезна. А менi так хотiлося дістатися найвiддаленіших її глибинок. Це ж мінiмум добова відстань по зимнику. Чисельнi зустрічі, неординарнi люди, незвичні обряди, традиції, своєрідні ремесла, збережені з Сивої давнини легенди, перекази про цей суворий поморський край — все це захоплювало молодого газетяра, пiдказувало нові рубрики, цiкавi теми, виводило на творчо обдарованих людей, спонукало до створення широкої, мережi робкорiвських постiв. Вiн був у своїй стихiї. Чи ж не найбiльше йому вдавалися фоторепортажi, якi готував як для своєї “районки”, так і подавав до обласної газети “Северная двина”. Вiн був увесь час у вирi життя, вiн щиро любив людей i люди платили йому тією ж монетою…
В якусь мить вiн зрозумiв, що журналiстика — це його. Те, чому хотiв би присвятити життя.
Та життя розпорядилося по своєму. Пiсля смертi батька дружини її мама залишалася абсолютно одна, до того ж значно погiршився стан її здоров’я. Iншого виходу просто не було. І вони повертаються до Марганця.
Людинi, яка скуштувала визнання, газетярського неспокою, шлях, звичайно, один — до редакцiї мiської газети. Влiтку 1973 р. Володимир Котов був зарахований до штату “Шахтаря Марганця”. Роботу поєднує з заочним навчанням спочатку в Криворiзькому гiрничорудному, а потiм в Запорізькому машинобудiвельному iнститутi. Однак заочне навчання не залишило Володимиру Вiкторовичу вибору: або працюй за обраною професiею, або змiни інститут, — така була вимога деканату. I він змушений був у 1974 р. змiнити редакцію на цех мереж i пiдстанцiй МГЗК, де працював електромонтером-лiнiйником. Пiсля ж закiнчення в 1978 р. iнституту i отримання диплома iнженера-електрика (з вiдзнакою) був запрошений викладачем спецдисциплін в Марганецький гiрничий технiкум. І ще вiсiм довгих рокiв залишалося йому тiльки мрiяти про газету i своє чільне місце в ній.
В березнi 1986 р. вiн повертається в колектив редакції “Шахтар Марганця” спочатку завiдувачем промислово-транспортного вiдлiлу, пiзнiше — партiйного, а з часом — заступником редактора. Та тiльки життєвий досвiд, набутий iнтелект, прозрiння типу “куди ми йдемо i що чекає нас там, в кiнцi цього шляху?” викликали масу нових запитань i не давали вiдповiдi, а тим бiльше очiкуваного морального вдоволення. Вiн так мрiяв, щоб в мiськiй газетi менше було сухого, холодного офiцiозу, спущених згори Директив, дрiбнотем’я, щоб не власть iмущими диктувалися рубрики, а про землякiв розповiдали не як про небожителiв, зомбi чи роботiв, а як про живих земних людей з їх сильними i слабкими гранями характерiв. Народжений у неволі, вiн надто високо цiнував свободу думки, свободу слова.
Такий настрій і думки привели Володимира Вікторовича до того, що в 1996 році, коли перебудова в Україні почала набувати реальних рис, він започатковує газету “Марганчанка”, яку й видає за власний кошт, працюючи без вихідних і відпусток по 12-14 годин щоденно. Робота в газеті всебічно захоплює його. Кредом “Марганчанки” стає людина. Реальна людина з її реальним життям, її бідами і радощами, проблемами і пошуком свого місця в нелегкому сьогоденні. А коли в 2001 році Володимир Вікторович офіційно отримує статус ветерана війни, як дитина, яка народилася в неволі, він починає активно співробітничати з міським відділенням Української спілки в’язнів-жертв нацизму. На сторінках його газети з’являються розповіді про колишніх в’язнів, остарбайтерів, про їх життя. Спочатку його обирають членом міської ради відділення УСВЖН, а в 2003 році — головою ради.
Довіра людей окрилює В.Котова на активність у громадському житті. Разом з членами ради УСВЖН В.Ф.Перевізним, І.Г.Кузубом, Л.Н.Хникіною, за підтримки голови Дніпропетровської обласної організації Л.В.Кочержиної у Марганці налагоджується облік колишніх в’язнів та остарбайтерів, відбуваються зустрічі з ними, активізується співробітництво з міською радою ветеранів, яку очолює такий же небайдужий до проблем людей похилого віку Володимир Качур. І їх бідкання починають приносити перші результати.
В травні 2002 року в приміщенні музею Великої Вітчизняної війни в м. Києві відбулося розширене засідання Ради УСВЖН з запрошенням голів всіх обласних та міських відділень УСВЖН в яком у брав участь заступник міського відділення УСВЖН В.В.Котов. Одним з питань черги денної цього заходу було: “Про увічнення пам’яті жертв нацизму”. Досвід спілчан з Донецька, Миколаєва, Івано-Франківська, Рівного, Ніжина та інших міст про свою роботу під девізом: Ніхто не забутий, ніщо не забуто” надихав Володимира Вікторовича на повернення міської влади до цієї проблеми. Спілько з колишніми в’язнями-марганчанами С.С.Кригіним, головою “Київського міського благодійного фонду соціального захисту в’язнів-жертв нацистських переслідувань”, та О.О.Гацою, членом бюро УСВЖН, академіком НАН України міська рада ветеранів та міське відділення УСВЖН добиваються відкриття на приміщенні школи у Марганці, де під час війни знаходився табір військовополоненних і звідки відправляли марганчан до фашистської неволі. (фото доски).
Готуючись до 60-річчя від Дня перемоги у Марганці впорядкували всі місця захоронення військовополоненних та могили воїнів, які загинули при звільненні Марганця.
Спільно з міською радою ветеранів газета “Марганчанка” на чолі з її шеф-редактором В.Котовим веде активну роботу по патріотичному вихованню молоді. Володимир Вікторович, як голова міського відділення УСВЖН, організовує конкурс учнівських робіт серед школярів міста по висвітленню проблеми в’язнів фашистських концлагерів та остарбайтерів. Краща з них – “Заручники другої світової” учениці 11а класу СШ №11 Анни Борщевської брала участь у Всеукраїнському конкурсі учнівських рефератів з нагоди відзначення 60-річчя Дня Перемоги над фашизмом, який проводив Український національний фонд “Взаєморозуміння і примирення”, і отримала подяку від його організаторів.
Марганецька міська рада ветеранів спільно з відділенням УСВЖН та міською бібліотекою організували літературний конкурс творчої молоді міста, в якому взяли участь понад сорок авторів. Найактивнішими виявилися студенти гірничого коледжу, середніх шкіл №№1, 6, 7, 11, 12. В журі конкурсу входили ветеран Великої Вітчизняної війни, партизан-підпільник член міської ради ветеранів Галина Федотівна Крамар, шеф-редактор газети “Марганчанка”, голова міського відділення УСВЖН В.В.Котов, депутат міської ради І.І.Ігнатченко, працівник бібліотеки В.В.Жданова. (На фото член міської ради ветеранів А.Д.Чеботарьова оголошує підсумки конкурсу).
Голова Марганецької міської організації УСВЖН підтримує активні стосунки з колегами з Нікополя та Дніпропетровська, разом з членами своєї організації бере активну участь у спільних заходах.
За активну і сумлінну громадську діяльність спрямовану на об’єднання й захист інтересів колишніх в’язнів нацизму, зберігання історичної пам’яті та з нагоди Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів Володимира Вікторовича Котова, голову Марганецького відділення УСВЖН, в 2007 році було відзначено Почесною грамотою Дніпропетровської обласної ради.
Віра Хвостик