Колісник Володимир Миколайович

Народився 20 жовтня 1926 р. в сім’ї службовця Колісника Миколи Костянтиновича (1897 р.н.) та Ладовирі Марії Сергіївни (1898 р.н.) в селі Броварки Градижського району (тепер Глобинський) Полтавської обл.
Батько помер 14 червня 1942 р. в місцях ув’язнення Казахстану “от сердечной недостаточности”. Заарештований з перших днів війни та без суду і слідства евакуйований вглиб країни по неправильному доносу: нібито “… был адъютантом Л.Д. Троцкого”. Мати померла у 1986 р. Старший брат Олександр (1922 р.н.) загинув у бою за м. Кіровоград 5 січня 1944 р. Старша сестра Анастасія (1924 р.н.) живе у м. Новомиргороді Кіровоградської області.
Голодомор 1933 р. пережив у ранньому дитинстві на біофабриці на залізничній станції Галещина Козедльщанського району Полтавської області, куди батько перевіз нас із рідного села, рятуючи від голодної смерті. Там же у 1934 р. пішов до першого класу початкової школи у віддаленому (за 3 км) селі Горбані. Влітку пас корову на парах за окраєць хліба та пляшку молока в день. Батько працював експедитором на біофабриці та якось і привіз мені в дарунок сопілку, яку невдовзі я продав однокласнику та й купив за карбованець кусень хліба. Мати потім мені дорослому часто зі схваленням нагадувала цей дитячий вчинок. Були звичайно й прикрощі: роздавав дорослим чоловікам махорку й цигарки батьківських запасів, за що отримав несподівану й останню в моєму житті “ласку” батькової могутньої руки.
Навчання давалось легко, позаяк сімейство жило в однокімнатній квартирі і навчальні старання старших несвідомо сприймалися слуховою пам’ятью, адже вікова різниця 2 та 4 роки — фактор неабиякий.
Вже йшла Друга світова війна, коли восени 1940 р. брата призвали до лав Червоної Армії по закінченню середньої школи, оскільки він був уже повнолітнім. Мені ж лишалось кілька днів до початку Великої Вітчизняної війни та закінчення семи класів без двох предметів на “відмінно”. Благо, в ті передвоєнні роки завучем Онуфріївської середньої школи був В.О. Сухомлинський, а директором — орденоносець Е.І.Демченко. Запам’ятався шкільний новорічний вечір зустрічі 1941 р. Знаючи, що сон Тетяни з “Евгения Онегина” — матеріал старшокласників, Василь Олександрович стояв за лаштунками (це були розсунуті двері між двома класами) із пушкінською книгою в руках та й підстраховував моє декламування. Раніше я вже виступав з художнім читанням віршів радянських поетів у районному Будинку культури. Виставляв також свої портретні малюнки на районному огляді М. Щорса, Й. Сталіна.
Початок війни закарбувався в пам’яті виступом на радіо 22 червня о 12-й годині схвильованого В. М. Молотова. Потім німецько-фашистськими загарбниками був зруйнований “від бика до бика” Кременчуцький міст, що мав величезне стратегічне значення в ті гіркі дні. 8 серпня до райцентру Онуфріївки вдерлися ворожі частини мотопіхоти й артилерії. На підступі до м. Крюкова (тепер міський район Кременчука) з вагонобудівельного заводу назустріч німецьким броньовикам вийшло робітниче ополчення з осовіахімовськими гвинтівками. Багато їх там і полягло у Глибокому яру. На моїх очах відбувся повітряний бій, в якому 2 Мессершмідти вчинили розправу над 9-ма нашими 4-хмоторними ТБ-3. В ті ж дні спостерігав падіння нашого Ястребка, підбитого німецьким солдатом зі снайперської гвинтівки. Літак упав на околиці Онуфріївки. Могилу пілота ще довго доглядали місцеві жителі. Під час фашистської окупації в 1942 р. возив воду в степ 250-тивідровою бочкою сліпими кіньми. Одного разу, заповнюючи бочку із цебра, вагою свого тіла натискав на нього та, непомітивши перетертого кільця у верхній частині жердини, потрапив у колодязь. Там розгорнутими наче крильми руками схватився за краї дерев’яного зрубу та й просидів у колодязі з годину. На щастя, неподалік проїжджав агроном громадського двору на бігунках, запряжених вороним жеребцем, п. Животовський (пізніше осуджений на 25 років) та й примітив коней без кучера і “журавля”, без цебра й шеста. Був ще незабутній випадок, 28.04.1942 р. зі своїми ровесниками-друзями я не вийшов на роботу (у неділю на Пасху), а пішов подивитись на щойно відкриту церкву. За невихід у цей святковий день на польову роботу нас 6-ох непрацездатних підлітків жорстоко катували: по 20 канчуків кожному під наглядом німецьких солдат. Били місцеві поліцаї. Прикро було, що це були ті, з ким навчався в одній радянській школі, а сиділи по два роки в кількох класах. Тепер вони старанно виконували свою роль карателів.
27 серпня 1943 р., коли вже було чути гарматні залпи з-за Дніпра, отримав повістку з’явитися в сільську управу для відправки на роботу до Німеччини. Мої наміри втекти разом з друзями-однокласниками до партизанського Чорного лісу, на жаль, не знайшли підтримки з боку оточуючої мене рідні: рідної матері (під страхом, що їй за мою втечу загрожує ув’язнення), вже замужньої на той час сестри та її чоловіка, котрий служив у німецькому зв’язку та проводив підпільну роботу серед населення Онуфріївки та найближчих сіл району. Спроба втечі із залізничної станції Павлиш, куди нас привезли на підводах під наглядом озброєних поліцаїв, також виявилась марною. Загнали в товарні двухосні вагони разом юнаків і дівчат по 40 на вагон, устелений сіном. Супровідниками у вагоні були двоє озброєних німецьких солдат (мабуть відпускники): один з автоматом, а інший, вищий на зріст, з карабіном. Коли вже невдовзі ешелон рушив, то я підставив одному із павлишських смільчаків батьківський фанерний чемодан з дебелими овальними днищами, аби хлопець через нього та на плечах високого зміг таки випригнути на великій швидкості. За домовленістю наступним пригати належло мені, але моя спроба не вдалася, бо пролунав окрик німця: “Шляфен! Шляфен! Алес шляфен!” А вже пізніше у лісовій місцевості поблизу залізничної станції Шепетівка вночі потяг зупинився. Хтось із дівчат промовив: “Це нас, мабуть, партизани звільнятимуть”, а я у ту ж хвилину голосно заспівав кінцівку відомої пісні: “…партизанские отряды занимали города”. Багато хто з невільників підхопив дружньо, як одразу німці несамовито закричали: “Вас? Вас? Партизан?” І раптом пролунала протяжна автоматна черга, а за нею, освітивши темряву, три постріли в стелю з карабіна. Всі ми притиснулись одне до одного і завмерли від страху перед незавбаченням наслідків нашого завзятого заспіву. Наступного ранку вже в Польщі німці недорахувались одного з сорока в’язнів, жорстоко нас юнаків побили. а дівчатам завдали ляпасів. тут же видали вперше по куску посних перепічок.
У Німеччині в м. Дассау розподільчий табір, реєстрація та розбирання робочої сили покупцями. На вітчизняному ваговозі ЗІС-5 з дров’яним двигуном привезли нас в м. Цербст-Ангальт (це батьківщина німецької принцеси, російської цариці Катерини ІІ), де місцева поліція зняла відбитки вказівних пальців лівої та правої руки. У таборі до нас уже мешкало 5 українців, з них 3 з Київщини та 2 — з Хмельниччини. Ми ж, 12 хлопців — одноліток, всі з Онуфріївського району, що на Кіровоградщині. Це був трудовий табір при картопляній фабриці, на якій ми працювали лише в період вантажно-розвантажувальних робіт восени. В перші ж дні по прибуттю нас оточували раніше вивезені на примусову працю молоді люди з інших таборів, які також були при фабриках. Вони розпитували про положення на Східному фронті. Щиро раділи з повідомлень, що лівобережна Україна вже майже повністю звільнена та що в наших краях все більше поширюється партизанський рух, що ми скоро дочекаємося так бажаної Перемоги над ненависним ворогом. У неволі ми спілкувалися також і з нашими військовополоненими, яких іноді приводили під охороною на спільну вигрузку вагонів з вугіллям, цементом, дротом та іншими вантажами.
Взуття наше (гольцшуги на дерев’яній підошві) та одежу ніяк не можна було назвати спецодягом для виконання надсильної, часто пов’язаної з ризиком праці. Взимку на картопляній фабриці роботи ставало менше — тоді нас переганяли на шурупну та шкіряну фабрики.
В січні 1944 р. при розвантажуванні вагону з металевими мотками товстого дроту під тичком 150-тикілограмового вантажу підвернув праву ногу по слизькому трапу й отримав тяжку травму гомілкостопного суглоба. Втратив працездатність на три тижні. Провалявся певний час на верхніх своїх нарах, а медичну допомогу надали, коли вже зміг рухатись самостійно у німецького лікаря, котрий зауважив, що на старість відчуєш серйозніше. Його пророкування, на жаль, збулося після 70 років. Після цього випадку мене перевели в цех основного виробництва сусідньої шурупної фабрики. Ящики з болтами вагою 75 кг нелегко було піднімати на півтораметрову висоту, аби засипати металевий барабан. Сам процес завантажування та розвантажування установки барабана після промивання готової продукції маслом з допомогою електромотора вимагав надсильних фізичних зусиль, а мізерне табірне харчування спонукало до крадіжок картопляної муки, яку ми ризикуючи життям діставали з високих сховищ та й пекли на буржуйці маторженики, які жартома називали “хвайне”. Таке не забувається.
В цехах шурупної фабрики на брудних шкідливих роботах окрім радянських “остарбайтерів” працювали також військовополонені французи та більгійці, а на картопляній — два французи: Лярус — кучерявий колишній актор, який щодня повторював тексти із своїх ролей, та Ляфонтен — урівноважений флегматик не такий як його холеричний товариш. був ще й поляк Франц Янель, котрий більше намагався до спілкування з французами. З ними у нас відношення складались приязні й привітні, а ось поляк до нас відносився якось гордовито, навіть з іронією, та ми не барилися йому дещо влаштовувати.
Взимку 1944-45 рр. нас по одному або два розмістили по різних робочих місцях: одного до штафтабору в м. Брауншвайг, двох інших — на риття окопів під голандський кордон, Павла Ріпку — батрачити у господарстві якоїсь вдови у самому центрі міста неподалік від поліції, а мене разом із Романом Сорокою призначили на шкіряну фабрику також поблизу центру. Там ми витягували пожежними баграми ялові шкіри з глибоких ям, які розміщались впритул одна до одної, то ми щораз остерігалися, аби в своїх дерев’яних зверху драних “гольшугах” не опинитися в якійсь ямі. Важко було на відмиванні в натрієвій кислоті від вовни свіжих ще сирих шкір.
Східний фронт уже наближався до кордонів Німеччини та її спільників і деякі громадяни з числа більш свідомих німців намагались якось полегшити нашу рабську долю: давали недоношений одяг, кусень напівкартопляного хліба, закривали очі на наші дрібні крадіжки вареної та сирої картоплі. Одного разу вночі нас погнали розвантажувати вагони з вугіллям для місцевої електростанції. Закінчивши роботу вдосвіта ми присіли з Романом до тепленького куточка. Підійшов німець-черговий робітник та й підсунув нам велику листівку на добротному папері. Йшлося в ній на 4-х мовах про наслідки історичної Ялтинської конференції, а в центрі листівки відома потім у всьому світі фотографія керівників антигітлерівської коаліції: Рузвельт, Сталін, Черчіль. Якось відчувся прилив радості на душі, адже було вже близьким та неминучим визволення з кошмарного фашистського рабства. Потиснули тому німцю руку й принесли “здобич” у свій табір.
В кінці квітня одна з частин союзницької армії підійшла впритул до стін перетвореного у фортецю старовинного Цербста. Міські ополченці в основному старики та молодь перекрили в’їздні шляхи так званими “панцершперре” — протитанковими загородженнями. Це були довгі стволи сосен вишиною зо 2 чи 3 метри, а між стінами мішки піску. Можна було тільки дивуватись фанатизму приречених безумців, що затримали своїми спорудами союзницькі танки лише на одну ніч. Танкісти зупинились, та, звільнивши промислове передмістя з декількома фабриками (картопляна, меблева, шурупна, машинна та кукурудзяна) та ще й таборами невільників при них, того вечора пішли відпочивати у есесівські котеджі на околиці міста.
Та в тіж надверічні часи з двохкрилого літака союзники висипали на місто листівки з ультиматумом: якщо німці не відкриють загородження, то після 10-ти годин наступного дня місто буде зруйноване і спалене. Проте згоди не було. Ми вочевидь були свідками трагедії, оскільки шкіряна фабрика, де ми перебували на той час, знаходилась майже в центрі міста. В згадану рокову годину дві ескадріллі 4-хмоторних бомбовозів обрушили свій смертоносний вантаж на місто, яке не бажало здатись, а ще до того було полите фосфорною бортовою зброєю. На шкіряній фабриці було невеличке бомбосховище, в яке могли заховатися тільки німці: шеф зі своєю матір’ю та ще декілька наближених до нього осіб. Тож коли розвалювались один за одним квартали та запалахкотіло величезною свічкою все місто, ми з Романом Сорокою мужньо вистояли, час від часу ховаючись за цегляними димарями на толевому даху фабрики. Зруйновано й спалено місто, а ми прямуємо до музею-палацу родословні Катерини Другої (Цербсткої) через палаючі ще квартали, аби побачити в якому стані перебуває це унікальне творіння німецької архітектури, яким так гордилися німецькі військові та й громадяни землі Саксонія-Ангальт. А ми побачили тільки цокольну частину будівлі та ще уцілілу капличку, біля якої стояли старовинні карети. Надівши на голови мідні блискучі на сонці каски пожежників, ми й не підозрювали що в очах союзницьких пілотів ми були недобитими лишками вже зовсім знищеного на той час взводу німецьких солдат, котрі захищали палац… дрібнокаліберною (пушкою) гарматою. Заховавшись від кулементних черг винищувачів у тій капличці, ми ще побували деякий час під її залізним дахом. Та ось один із літаків влучив малою бомбою, а можливо гранатою, прямо в наше укриття. Романа відразу присипало уламками стелі і мені довелося витягати його за ноги. На щастя, ми з цього пекла вийшли живими й навіть непошкодженими та поспішили до будинку, у підвалі якого були загнані та зачинені наші військовополонені. Трагічною виявилась їх доля. Всі вони загинули під цегельними руїнами величезної будівлі. А перебували вони в Цербсті з 1941 р. — 37 молодих захисників Ленінграда й Кронштадта знайшли собі спокій у місті, яке так безглуздо було зруйноване з волі самих же німецьких фанатів.
29 квітня на 85% (за останнім повідомленням німецьких істориків та краєзнавців) було зруйноване найближче до Цербста велике місто Дессау, де були авіазаводи Юнкерса. Але передмістя його Рослау уціліло. туди нам і порадили наші армійські контрозвідники, які заїхали днем раніше до вже зруйнованого “нашого” міста на чорному “воронку”. Разом з ними: Роман на одному крилі, а я на іншому — ми об’їхали табори наших співвітчизників з метою вилучити окремих зрадників з гуртів підневільних робітників. Гестапівських прислужників — стукачів виявилося троє. У кожному з трьох таборів по одному. Вони були вже виявлені відразу в день визволення й очікували на свій ганебний кінець. Шлях до Росслау ми швидко здолали на велосипедах, що їх лишили втікаючи есесівці у своїх котеджах, де ми також змогли віднайти собі одяг за смаком — нам бракувало лише пілоток та зірочок на них, а зброю добудемо у вже розгублених німецьких вояк. так воно й сталось.
У Росслау нас зарахували до діючої частини, яка 1 травня проходила через це містечко, мешканці якого акуратно вивісили з вікон білі простирадла та наволочки з вікон. Прагнучи як найскоріше чимось відзначитись, бо вже вважали себе обстріляними, окремі з нас і я з Романом отримали хто автомат, а хто карабін. Без будь-яких присяг кинулись до приміського лісу, де виловлювали та “викурювали” із бліндажів гітлерівців, які ще там ховались. Розгублені з білими хустками на штиках, з викриками “Гітлер капут!” та піднятою рукою виповзали вони зі своїх сховищ, кидаючи зброю на купу. Слухняно шикувались по три та по нашій команді топали до штабу неподалік розташованої частини. Тут у Росслау нам уперше було показано наш радянський кінофільм “Зоя”, який ми жадібно дивились зі сльозами на очах. Невдовзі мене було призначено командувати взводом чисельністю в 50 таких же як і я хлопців колишніх підневільних рабів третього рейху. Однак давалась взнаки пережита фашистська неволя, ще незміцніле здоров’я та повзання пластуном на болотистій місцевості. Непритомним з граничною температурою мій вірний друг Роман привіз мене у медсанбат. Прийшов до тями лише в евакогоспіталі в м. Дрездені. Тропічну лихоманку та одночасне рожисте запалення правої щоки вилікували за два тижні. В цьому шпиталі я й зустрів День Перемоги 9 травня. Одужавши, вже обмундированим самостійно прибув до м. Канігсбрюк, де був розташований 234 зап. полк. Цьому запасному, в якому після шпиталів були зібрані представники всіх родів військ, належало здійснити 700 км Суворівський марш “Дрезден-Відень” на честь дня перемоги. Молодий організм у поході під звуки духового оркестру при відмінному харчуванні швидко набрав сили. Коли ж у числі інших був зустрінитий “покупателями” та зарахований до роти технічного забезпечення (РТЗ) 162 танкової бригади 25 корпуса 4 гв. ТА під командуванням генерал-полковника Д.Д. Лелюшенка, то вже зміг бути заспівувачем пісень, які в душі й серці проніс через роки окупації та фашистської неволі: “Три танкиста”, “Броня крепка…”, “Моя Москва” та інші.
З червня 1945 р. до вересня 1946 р. 4 гв. ТА дислокувалася в Угорщині. Наш полк (уже не бригада) стояв спочатку у м. Самбатгель, а потім у м. Кечкемет, що в 30 км на південний схід від Будапешта. У вересні вся ТА передислокувалась до Німеччини в м. Еберсвальде (штаб), а наш полк зупинився в м. Оранієнбурзі, де в період панування нацизму знаходився фашистський концтабір Заксенхаузен. У грудні того ж відбувалося кадрування армії і тих солдат, котрі були призвані після визволення від фашистського рабства передали у розпорядження Радянської військової адміністрації (РВАН). Разом з декількома однолітками я був зарахований до складу роти охорони Військової комендатури м. Нойбранденбурга, що тепер у ФРН — земля Мекленбург-Форпомеран. Там продовжував військову службу в якості старшого писаря адмінгоспчастини (АГЧ) до серпня 49 року. Потім у Приволжському Військовому окрузі (ПриВО) у м. Куйбишеві (тепер м. Самара). Демобілізований на початку листопада 1950 р. З 09.12.1950 р. розпочалася цивільна служба інспектором бюджету Онуфріївського райфінвідділу, а через декілька місяців — інспектором державних доходів. У вересні 1960 р. після 5-тирічного клопотання перед облфінвідділом (дружина — будівельник за фахом ще з 1954 р. вже працювала на будівництві потужнішої на Дніпрі Кременчуцької гідроелектростанції (ГЕС) та ще й народила дочку й сина) мене таки перевели на посаду економіста, а згодом старшого економіста по державних доходах Хрущовського, а тепер Світловодського райфінвідділу. Окрім цієї назви район мав ще одну — Кремгесівський. Перейменування району й міста гідробудівельників відбулося під час відвідін М.С. Хрущовим Кременчуцької ГЕС та вручення ГЕС ордена Трудового Червоного Прапора в кінці серпня 1963 р.
На той час мені вдалося вже заочно закінчити фінансовий технікум та Одеський кредитно-економічний інститут, а з 1964 р. продовжити навчання в аспірантурі Львівського торгово-економічного інституту на кафедрі фінансів під керівництвом відомого вченого доктора економічних наук, професора Михайла Борисовича Богачевського та доцента кафедри кандидата економічних наук Ренати Олександрівни Максименко (тепер професора Київської торгово-економічної академії). Склав усі кандидатські іспити, проте не захистив дисертаційну роботу через те, що відпустки для завершення та підготовки до захисту дисертації.
За 25 років служби у фінансовій системі не мав жодного випадку невиконання квартальних планів по мобілізації коштів колгоспів, організацій та підприємств району, за що всі ці роки утримувався на Дошці пошани Кіровоградського облфінвідділу, а Мінфіном СРСР присвоєно Почесне звання “Отличник финансовой службы» з врученням відповідного знака та посвідчення. Протягом майже 23-х років (з початку 1975 до кінця 1997 р.) працював на передовому в області підприємстві — флагмані кольорової металургії — Заводі чистих металів (ЗЧМ) Мінцветмету СРСР, а тепер АТ “Завод чистих металів”, яке поступово відроджує унікальне виробництво напівпровідників. На цьому заводі починав працювати економістом одного з найбільших цехів основного виробництва, а через півтора року — інженером технічного відділу по впровадженню системи управління якістю труда й продукції (СУЯТП). Розробляв положення про структурні підрозділи заводу. Після виходу на пенсію продовжував працювати, але вже не старшим інженером по новій техніці як останні 5 років, а в допоміжному цеху по забезпеченню технологічних процесів компромуванням (перетворенням з рідкого в газоподібний) аргону — наповнювачем балонів. А з 1989 р. продовжував працювати в якості завгоспа піонерського табору “Чайка” над Дніпром, що належить заводу. В кінці 1997 р. закінчив трудову, одначе продовжую й донині громадську діяльність по захисту прав та усіляких інтересів колишніх в’язнів-жертв нацистських переслідувань, оскільки сам таким являюсь.
Протягом багатьох років залучався до організації та проведення Всесоюзних переписів населення: керував на громадських засадах зі збереженням за місцем основної роботи середньомісячного заробітку цією відповільною роботою в 1959, 1970, 1985 (малий перепис) та в 1989 р. як заступник начальника райінспекції ЦСУ по перепису населення в м. Світловодську, а в 1959 р. в райцентрі Онуфріївка — завідуючим переписним відділом. Зразкове проведення переписів кожного разу відзначалося Почесними грамотами керівництва місцевих, обласних організацій та ЦСУ СРСР, а за проведення останнього перепису начальник Світловодської інспекції ЦСУ нагороджений орденом Знак Пошани. Працюючи на ЗЧМ, 10 років очолював найбільшу в місті (чисельністю близько 1000 чоловік) Добровільну народну дружину заводу, яка всі ці роки утримувала Перехідний Червоний прапор міського штабу ДНД. Щорічно кращі дружинники відзначалися Почесними грамотами, цінними подарунками та знаками “Відмінний дружинник” Кіровоградським облвиконкомом та облуправлінням МВС. Протягом 15-ти років був старостою заводського хору. Нагороджений знаком ВЦСПС “За достижения в самодеятельном искусстве”. Напередодні виходу на пенсію — медаллю “Ветеран труда”. За військову службу — 5 медалей та знак “За доблесть и отвагу в ВО войне”. За трудову та громадську діяльність багато почесних грамот як урядових (ЦСУ СРСР, Мінфіну УРСР, облфінвідділу, облстатуправління), так і регіональних місцевих партійних та громадських організацій. В даний час всі свої сили віддаю захисту інтересів колишніх в’язнів-жертв нацистських переслідувань, особливо найбільш постраждалих та неповнолітніх, неспроможних до самозахисту в роки війни, але сміливо й послідовно захищаючих свої інтереси в даний складний час.