Коленда (Щесюк) Любов Юхимівна

Народилася 26.02.1933 року в селищі Голоби Ковельського р-ну Волинської обл. в селянській сім’ї. Під час окупації наше селище значилося «карне», бо навколо діяли партизанські загони. Карали щомісяця: оточували, розстрілювали, вивозили молодь у Німеччину, забирали хліб, худобу.
У лютому 1944 року при черговій карній акції одного дня забрали всю молодь, потім чоловіків, а потім — жінок із дітьми. Стариків розстрілювали. Моя мама зі мною й із ще молодшим від мене на 3 роки братом Віктором були вигнані з хати в колону невільників і відправлені товарним потягом (у вагонах не менше як по 100 чоловік) у Люблін, у концтабір «Майданек».
…Забути те, що пережила, не можу дотепер. З концтабору винесла ревматизм, втратила зір (на одне око бачу 0,2%, на друге — 0,6%), хворий шлунок і серце. Братик виніс хронічне запалення легенів, що згодом спричинило туберкульоз (помер у віці 42 роки).
Про свої муки складала віршовані нариси, які надсилаю. Там вся правда. Доповню ще таке: мама латала мої черевички, відірвавши мітку зі своєї спідниці. Коли нас заганяли в табір, то найперше запровадили ніби то баню. Пустили зі стелі душ спочатку нормальної температури, тоді — окріп, потім — як лід. Це було щось страшне. Згодом інші полонені казали, що ми випадково звідти вийшли живими. А коли вийшли, то одяг вже був перебраний, братик залишився без пальтечка. Його пожалів один військовополонений і одягнув у фуфайку без рукавів.
Кормили сухою бруквою на воді, без солі й жиру, й давали пити щось каламутне як каву. Інколи місцеві жителі Любліна (я так думаю) просили дозволу дати польським дітям суп. Кухню ставили між бараками й у чергу дозволяли йти тільки полякам. Але туди йшли всі діти, і коли виявляли, що не поляк (заговорювали по-польськи), то били насмерть. Проте діти одне одного не видавали. Було й таке, що всіх дітей табору шикували окремо, а матері бігли вслід і не знали, куди ж поведуть дітей. Одного разу дали по шматку хліба й наказали розійтись, але кілька наглядачів пустили на нас собак.
Одного разу загяняли в табір колону військовополонених жінок. Всіх вигнали з бараків і зробили з невільників живий коридор. Військові співали, а по їх головах свистіли нагайки. Били й тих, хто стояв обабіч і плакав.
Мама моя за кілька місяців концтабору повністю посивіла. Тоді їй було 40 років. При наступних «комісіях» їй давали 50 років, мені 7 (було вже 11), брату 5 (мав 8 років).
А чим ми жили, на що сподівалися? Мабуть, на Бога, у якого просили, щоб при авіанальотах у нас влучила бомба, аби швидше померти усім разом. Полонені в основному розуміли один одного. Одна військовичка інколи приносила мені й брату лушпиння з картоплі (витягала з рукава). Ми наліплювали лушпинки на тріснуту чавунну пічку, що стояла в бараку й дуже чаділа. Та полонянка помінялася з мамою піджаком, казала, що буде тікати, то їй треба цивільний. Інша жінка не захотіла помінятися, то військова їй сказала: «Как жаль, что ты русская, а такая темная».
Влітку 1944 року нас вивезли з концтабору й розмістили в бараках на станції Злота за Краковом. Місцеві жителі, жаліючи невільників, приносили до бараків варену локшину(клюцкі), просили поліцаїв передати. Але ті, що поїли, вже більше не змогли піднятися на ноги. Майже всі загинули (тоді фашисти розпалювали міжнаціональну ворожнечу).
Ми тікали й нас рятували мирні поляки. Не забуду сім’ю Конзєльскіх із села (вйоскі) Мірново. Вони нас кормили, зодягнули, попередили, що нас всіх уб’ють, і дітей теж. Дали нам гроші на дорогу. Я їх шукала через наш Червоний Хрест, але, можливо, назву села змінили.
Повернулись восени 1944 року після 8-ми місяців неволі. Наша садиба згоріла від бомб. Наш тато нас не впізнав, в ми — тата, якого братик прийняв за діда.
Після війни я здобула вищу освіту, 38 років учителювала. Хотіла, щоб люди не були «темними», розуміли й допомагали один одному в найжорстокіших умовах.

Малолітнім в’язням фашистських
концтаборів, живим і мертвим

Дорога до табору смерті

Колона довга й звивиста, як вуж.
В колоні матері-жінки й їх діти.
А біля кожного рядочка в зброї муж,
Йому, фашисту, треба їх глядіти.
Якщо впаде хтось — вистрілить у спину.
Коли ж хтось хліба дасть котрійсь дитині в руки,
Він тут же б’є й толочить цю дитину,
Бо хоче завести іще на більші муки.
На скроні в мене кров — все капає на сніг,
Голосить вже без звуку моя мати:
– Ну як же він дитину вдарить зміг,
Як він посмів із рук той хліб забрати?
Бредемо між мужів та їх собак.
З дитям-дволітком повернула голову невільна
І кинула його на маму просто так…
Вона була не при собі вже, божевільна…
Схопила мама хлопчика й несе,
Ми з братиком тримаємось за поли,
А може ж вона його донесе
До табору, що близько вже, на полі.
Та раптом жінка впала — постріл в спину,
А з нею ще було дитяток двійко.
Мама шепоче: Ні, я не загину.
Хапайтеся за мене, Толю й Лілько.
Нас стало п’ятеро — тримаємось за неньку
Фашист її ударив по руках,
Упав той хлопчик і розтулив жменьку,
А в ній — шматочок хліба у сльозах.
І кров, і хліб, і сльози — смерть, як чорний ворон,
Оточувала нас і заганяла у бараки.
А там нас нищила: палили, брали мором
Фашисти — то не люди, вовкулаки.
Ой, дзвонять дзвони, мертвих душі будять
Дітей стражденних, що загибли в таборах.
Доки живу, людей просити буду:
— Вклоняйтесь землям, де лежить дитячий прах.
Свята земля волає аж до неба
Дитячим щирим голосом землі:
– Не треба воєн, ой, не тре…, не треба
Мир бережіте, мир на всій землі.

Квіти у попелі

Наглядачка вбігла в барак,
Крикнула: «Мерщій, діти, по суп!
Тільки той піде, хто є поляк.
Швидше, бо вже кухню ось везуть.
Біля мене дівчинка-полячка.
Крися звалась. З нарів не встає.
-Що ж це ти, — кажу, — така ледача:
То ж іди, коли пан Бог дає.
— Підем, — каже, — разом із тобою.
І взяла мене за руку хвацько.
– Ми з тобою з’єднані судьбою,
Націй нема, де голод — батько.
Стали в чергу, руки аж тремтять,
Щоб дістати супу черпачок,
А фольксдойчі кожному велять
Признаватись, чи ти полячок.
Крися каже: націй не маємо.
Ми тут всі раби, усі невільниці.
От за вас ми добре усе знаємо,
Ви — кати, хоча ви і не німці.
Ви раби також, але фашисти,
По блюзнірські служите кому?
Кожен з вас вже в чорному намисті.
Канете ви швидко у пітьму.
Вдарив кат обох — мене і Крисю,
Випали із рук консервні банки.
Плаче Крися: «Любо, помолімся,
Лишаться вже тут наші останки.
Нас згадають потім, по війні,
Квіточку в наш попіл хтось поставить,
А катів не буде, сестро, ні».
Смерть наша думати людей заставить.