Ілляшенко Олександр Федорович
Хотів би, щоб ті, хто читатиме ці спогади, відчули й зрозуміли біль і страждання тих, хто не повернувся до рідного порога, душевний біль тих, кого переслідували, несправедливо принижували й ображали довгі роки.
Відлетіли ластівки від хати,
Понесли журу в чужі краї.
Хто ж вас буде радо зустрічати,
Ластів’ята миленькі мої?
Хто ж послуха рано на світанні
Щебетушок радісні пісні?
Хто розвіє смуток у тумані,
Гіркоту по рідній стороні?
Ластів’ята милі, ластів’ята,
Повертайтеся додому на зорі,
Бо на вас чекає рідна хата,
І береза плаче у дворі.
О.Ф.Ілляшенко, м.Чернігів
Народився я 1926 року в селищі Більмачівка, Бахмачського району Чернігівської обл.
Мій батько — Федір Трохимович, все своє життя працював на залізниці. Останні сорок років — старшим майстром водокачки на станції Більмачівка.
Мама, Палажка Іванівна, була домогосподаркою, доглядала, виховувала дітей. В сім’ї нас було два брати, — я, Сашко, і брат Володя, який, як і батько, все своє життя пропрацював машиністом водокачки на станції Прилуки.
Навчався у неповній середній школі села Більмачівка. Навчався я добре, був активним і допитливим. Не було такого гуртка в школі, щоб не брав у ньому участі. З гордістю носив значки, що нагороджували кращих спортсменів БГТО, ПВХО, ГСО. У 13-річному віці перші мої замітки про життя школи, роботу гуртків, друкувалися на сторінках районної газети «Прапор Комуни». У 1941 році іспити за сьомий клас (їх тоді здавали з усіх предметів) здав на відмінно й добре. Того ж року із своїм другом Заборовським Миколою був прийнятий до восьмого класу Івангородської середньої школи.
Батько бачив мої здібності, тому приділяв мені багато уваги. Під час канікул возив у Київ, до своїх родичів в місто Інгулець, Золотоношу, в піонерський табір. Дякуючи батькові, в 12 років міг підготувати й запустити в роботу парову машину, що качала воду для заправки паровозів. То була велика радість і гордість перед товаришами.
Коли почалася війна, ми, діти, які тільки закінчили 7 класів, сприйняли її як короткочасну. Нам у школі говорили: «Червона Армія непереможна і будь-який ворог, який порушить наші священні кордони, буде розбитий». Але через деякий час літаки з чорними хрестами бомбардували роз’їзд Більмачівськйй, станцію Бахмач… Удень і вночі мчали ешелони, навантажені технікою, військами, а незабаром ми побачили біженців, згодом солдат, офіцерів, які відступали. А ще важче стало на душі, коли побачили поранених бійців, яких все більше й більше привозили на станцію Бахмач. Німецькі літаки все частіше піддавали бомбардуванню станцію, тому сім’ям залізничників, що проживали на станції, запропонували переїхати в село.
Стали жити у нашої бабусі Горпини, у маминої мами, вона проживала одна. Чоловік її, Фурса Іван, у Першу світову війну добровольцем пішов на своєму коні захищати Батьківщину. Так і не повернувся до своїх дев’ятьох дітей, до своєї домівки. Був нагороджений трьома Георгіївськими хрестами. Бабуся залишилася вдовою, пережила тяжкі роки війни, революцію, розкуркулювання, голод, Велику Вітчизняну. Але тяжка доля не зламала її. Вона зуміла виховати й вивести в люди своїх дітей, дати їм освіту і дорогу в життя. Правда, із дев’яти дітей виходила п’ятеро — 4 дочки і сина Івана, який загинув на фронтах Другої світової війни.
У вересні 1941 року наше село Більмачівку окупували фашисти. Відразу все навкруги змінилося: на вулицях поменшало людей, на вечорниці не збиралися хлопці й дівчата, не було чути музик. Щодня «нові господарі» розстрілювали ні в чому не повинних людей. На шибеницях висіли трупи комуністів, комсомольців, активістів Радянської влади.
Фашисти молодь і людей похилого віку виганяли в поле на роботу. Працювали з ранку до пізнього вечора: нацистській Німеччині для солдатні потрібні були продукти харчування.
Якось вночі я пас коней, а під ранок загнав їх у хлів. Прийшов додому, ліг відпочивати. Та не встиг закрити очей, як у хату вірвалися поліцаї. Підняли з ліжка й зачитали мені наказ про відправлення молодих хлопців і дівчат на роботу до Німеччини. А вже під ранок до приміщення старостату зігнали всю молодь віком від 14 до 18 років. Стояв гурт хлопців і дівчат, оточених поліцаями, — з торбинами за плечима, в яких були окрайці хліба, сала, дещо з одягу. Мені тоді йшов шістнадцятий. Повік не забути мені картину прощання молоді зі своїми батьками, рідними. Море сліз і горя, нестерпний крик матерів.
Під конвоєм поліції нас повезли до Бахмача, а там, як худобу, загнали у товарний вагон. Попередили: хто надумає тікати, буде негайно розстріляний. Така ж участь чекатиме і на їх батьків.
Здається, на третій день нас привезли до Польщі, до містечка Перемишль. Тут малолітніх «посортували»: кого наліво, кого направо. І знову зігнали у вантажний вагон, і знову дорога… Крізь щілини дощок побачили, що ми їдемо по чужій землі — будиночки вкриті червоною черепицею, скрізь сади і ніяких слідів війни…
Довго ми їхали, не бачили білого світу. І ось нарешті зупинилися на незнайомій залізничній станції. Вигнали з вагонів, відразу погнали на біржу праці, яка розміщалася на невеличкій площі. І там я вперше почув різну мову. Тут були євреї і поляки, чехи і мадяри, французи і бельгійці, українці й росіяни. Пихаті товстуни поважно походжали, заглядаючи кожному у вічі.
Підійшли товстуни і до нас, щось побелькотіли і пішли. Нас посадили у машину і повезли у невеликий населений пункт Німеччини Румшпринген. Тут розміщався табір в’язнів. Стояло два бараки, обнесені колючим дротом.
Настали тяжкі дні. Працювали по 12 годин на будівництві залізниці. Пам’ятаю, як один з юнаків (чомусь його називали сибіряком. Можливо, він був із Сибіру) закликав нас саботувати виконання робіт, вимагати кращого харчування. Ми відразу подумали, що це провокатор, — поставилися до нього з недовірою. А потім переконалися, сибіряк — своя людина.
Одного разу ми не підкорилися поліцейському наказу й не вийшли на роботу. Не зчулися, як біля табору зупинилися машини, з них повискакували жандарми і по наших головах, плечах, спинах пішли «танцювати» дубинки та нагаї. Як вони не намагалися знайти, хто організував цей бунт, нічого не вийшло.
Тієї ночі я з друзями не спав, обмірковували план втечі. Краще вмерти, ніж отак жити в голоді, холоді, терпіти знущання, вирішили ми. Наперед знали, якщо провалиться план втечі, нас всіх розстріляють, але це вже не страшило хлопців.
І ось першого вересня 1942 року (мені запам’яталася ця дата, бо 1 вересня ми в селі святково одягнені з букетами квітів йшли до школи) я з односельцями Миколою Ліликом, Петром Шпанським здійснили план втечі. О 5-й годині ранку нас вивели до приміщення, де ми вмивалися. В кінці коридору вікно не було заґратованим, розбили його, вистрибнули і кинулися під звалище дощок. Принишкли. Прислухалися. Тихо-тихо… І побігли до лісу, до якого було десь кілометрів зо два. Вскочили до нього і попадали. Далі не було сили бігти. Притулилися до землі, вкритої холодною ранковою росою, перепочили. А навкруги — тиша, тільки було чути, як б’ються наші серця. Значить, у таборі ще не встигли дізнатися про нашу втечу. Обережно ступаючи, щоб під ногами й гілочка не тріснула, пішли далі. Не знаю, скільки ми бігли лісом, але незабаром почало світати. Почало сходити сонечко, наче показуючи нам шлях на схід — до Батьківщини, де чекають і плачуть за нами батьки. Важко передати словами наш стан: ми на волі! Тільки тривожна думка: аби нас ніхто не помітив…
Згодом ліс почав рідшати. Ми опинилися на галявині. Далі було поле, на якому росла картопля. Полягали в міжряддя, прикрилися бадиллям, лежали до пізнього вечора, а коли добре стемніло, піднялися й пішли вперед. Дорогою траплялася морква, картопля. Йшли цілу ніч… Ранком, коли почало світати. знайшли гущавину, назбирали сухих гіллячок і розпалили вогонь, спекли картоплю.
Хоч уже були далеко від табору, все ж таки нас не полишав страх, нам ввижалося, що хтось переслідує. Як на гріх, у мене заболів живіт, не міг далі йти, хотілося пити: «Залиште мене, йдіть самі ». Але вони і слухати мене не хотіли. Десь знайшли джерельце, принесли воду, напоїли мене. Коли стемніло, рушили в дорогу. Йшли вночі. Вдень ховалися в густих заростях лісу, населені пункти обходили, аби не потрапити до рук поліцаїв. Потім перебороли страх, використовували і день. Орієнтувалися по сонцю, деревах, їли все без перебору, що росло на полі.
Через півмісяця, 16 вересня, підійшли до якоїсь річки. Бачимо — міст, а біля нього — охорона. Переплисти річку не вистачало сил. Вирішили чекати темряви, щоб добратися до найближчої залізничної станції, а там непомітно забратися у товарний вагон і проїхати міст. Так і зробили. Нам посміхнулося щастя. За кількасот метрів від залізничної станції побачили ешелон, який рухався у нашому напрямку. Порівнявшись із нами, поїзд чомусь стишив хід. На роздуми не було часу. Ми відразу кинулись до вагона з тамбуром. Шпанський і Лілик сіли на підлогу перехідного тамбура, закривши наглухо двері, а я поліз на напіввагон із вугіллям. З великими труднощами став його відгрібати, а потім ліг у ямку, трохи прикрив себе грудочками вугілля.
Проїхали міст, вирішили з поїзда не стрибати, а їхати далі. Години через дві поїзд зупинився на якійсь станції. Тут поміняли паровози і хвилин через 30-40 ешелон рушив, але раптом різко заскреготіли гальма. В мене тривожно стало на душі. Чую, хтось лізе по залізних щаблях вагона і хапає мене за ногу. Стягає на землю. Стоять невідомі мені люди. Питають і показують мені пальцем — один? Киваю головою — один.
Поїзд рушив, і я залишився серед чужих. І така мене взяла туга за невдалу втечу, що аж защеміло серце. (Пізніше, у 1946 році я дізнався, що хлопців спіймали у Дрездені, тримали в тюрмі, потім відправили працювати до бауера.)
Повели до залізничного стрілочного поста. Викликали поліцейських, які обшукали мене. Почали бити. Били мене і в поліцейській управі, куди привели потім. Посадили біля мене собаку, дали їй м’яса. Як я заздрив у ці хвилини собаці — вона їла м’ясо, а мій шлунок був порожнім. Протягом дня привели ще чотирьох таких, як я. Один із них виявився земляком — Іван Петрович Дурас із Нового Ладу. А на вечір нам одягли наручники й відправили в гестапо.
На своїй шкурі дізнались, що це таке. Роздягли, скинули взуття, декілька разів стьобнули нагайками по голих спинах, що аж кров запеклася, а потім голих і босих повели у підвал із цементною підлогою. Від холоду, голоду ми не знаходили собі місця. І раптом чуємо — відкриваються двері. На порозі стоять два чоловіки. Як потім виявилось, це були французи, вони працювали на кухні. Довідавшись, що в гестапо привели двох росіян, вирішили принести звареного картопляного лушпиння.
— Ми — Франція. А ти — рус? — почули ми від них.
Не жували, а проковтнули лушпиння. Як могли, так і дякували французам. На ранок нас перевели в переповнену людьми камеру. Щодня викликали до кімнати, де висіли дубинки, нагайки, а в кутку стояли різки. І щодня били. Як тільки приводили до цієї кімнати, відразу кидало у піт. Після цих «виховних процедур» нас відвезли до міської в’язниці міста Галле. Три її шестиповерхові корпуси були заповнені в’язнями майже з усіх країн Європи. Серед них були і німці, як потім довідався, антифашисти. Одяг на всіх однаковий. Тут, правда, били менше. Менше і людей було у камерах. Через день виводили на прогулянку в двір на 30 хвилин. В’язні виконували різні роботи. Юнаки 15-16 років в основному працювали на кухні: чистили картоплю, перебирали горох. Старші за віком виготовляли пакети з паперу, дерев’яні ящики.
Довелося мені ще сидіти у в’язницях Лепцігу, Гемніца, Плауена, а в грудні 1942 року опинився у концтаборі міста Брикс (тепер Мост), що в Чехословаччині.
Привезли нас на невелику залізничну станцію й під крик, лайку есесовців із собаками примусили лягти животами на мерзлу землю. Почали рахувати в’язнів. По команді підняли, посадили в машини і повезли в невідомому напрямку. Вночі під’їхали до якихось бараків. Вранці нас вишикували на плацу, роз’яснили порядок перебування у таборі. Кожен одержав свій номер. З цього дня я вже не був Олександром Ілляшенком, я став в’язнем № 4584. Нас ніхто з есесівців не вважав за людей. А що вже натерпілись лиха — словами не передати. Щодня примушували бігати, повзати по пластунськи. Того, хто відставав або не так повз, чекала кара. Люди втрачали свідомість. Їх відразу саджали у карцер. Хто туди потрапляв, — помирав у муках. Жахливим випробуванням був перелік в’язнів уночі, по 2-3 рази. Людям не давали спати, вони падали, вибігаючи з бараку. Доводилось годинами стояти на морозі й дивитися, як мордували тих, хто не встиг вибігти з бараку за встановлені секунди. Серце обливалось кров’ю, дивлячись на знущання.
Сам табір обнесений колючим дротом у два ряди. Ширина між ними 4-5 метрів. По цьому «коридору» також проведений колючий дріт, по якому пропускали електрострум. Посилена охорона, озброєна кулеметами. Вночі табір освітлювався ліхтарями. В бараках стояв неприємний запах, вкритися нічим. Взимку печі затоплювали рідко.
Працювати доводилося по 12 годин у будь-яку погоду, без перерви, крім 30 хвилин, що відводилися на обід, якщо його можна було так назвати. У кар’єр привозили і роздавали по півлітра баланди, звареної з різних відходів. Єдиною радістю був окраєць хліба вагою 250-300 грамів. Всі їли його так, щоб не впала жодна крихта на землю.
Під час цього обіду зі мною трапився такий випадок. Обід — баланду нам привозили о 12 годині на місце, де працювали. Старший по колоні «капа» розливав її в’язням. Для цього потрібен був черпак. Всі черпаки знаходились у приміщенні так званого піщеблоку, який був довгим брудним приміщенням. За цим злополучним черпаком ходили по черзі. Підійшла моя черга. Взяв його. У приміщенні нікого немає. На підлозі стоять величезні каструлі. В одній із них залишки гнилого картопляного лушпиння. Від голоду наморочилась голова, і рука сама опинилася у каструлі. Не встиг донести те лушпиння до рота, як на протилежному кінці піщеблоку показався есесівець. Від страху я закам’янів. Помахом руки він підзиває мене до себе, а я не можу зійти з місця, тіло мене не слухається, говорити не можу. Зрозумів, у такому випадку мене жде карцер або виставлять на «аппель» — повільна страшна смерть. Сльози побігли з очей, а плачу не було. Від сліз нічого не бачу, тіло ніби паралізувало.
Зрозумівши мій стан, чоловік у формі есесівця підійшов до мене, поклав руки на мої плечі й заспокійливо, ламаною російською мовою сказав: «Кушай, кушай, я чех, я не фашист». Так ця людина врятувала мені, 16-річному, життя.
На роботу водили колоною по 20 чоловік у супроводі есесівців із собаками. Жителі міста Брикс співчували нам. На дорогу, яка з’єднувала кар’єр і табір, вони кидали хліб, варену картоплю. Піднімаючи їх із землі, ми ділилися між собою і якось легше ставало на душі. Не дай бог. Було комусь вийти з колони. Відразу есесівці спускали з ланцюга собаку, яка загризала в’язня до смерті, або його наздоганяла куля.
У кінці 1942 року мене з групою в’язнів перевели у робочий табір поблизу селища Вайсанд-Кольцау. Тут працювали на шахті. Стало трохи легше. Менше вартових, зняли дротяну огорожу. Мали можливість познайомитися з нашими людьми, яких, як і мене, вивезли з рідної країни. Тут вони працювали у поміщиків.
Наближення американських військ відчувалося з кожним днем. Напередодні визволення у таборі залишатися стало небезпечно, нацисти могли нас розстріляти. Прийняли рішення: невеличкими групами тікати. Я, Іван Матвієнко і Петро Робок із села Гранов, що на Вінничині, непомітно вийшли з табору й пішли у напрямку села Ференсдорф, але не дійшли до нього. Назустріч нам їхали машини, мотоциклісти, наповнені солдатами. Це були американські війська. 14 квітня 1945 року вони звільнили нас. Ми обнімались, нас годували. Багато солдат володіли українською та російською мовами. Це були сини батьків, яких у свій час нужда змусила покинути рідні краї й податися шукати кращої долі в Америку.
Місяць ми жили разом із американцями, здружилися. Вони давали нам одяг, добре харчували. Мені особисто запам’ятався солдат-негр. Їли ми з ним із однієї миски, пили з однієї фляги. Чого моя пам’ять не зберегла, так це його імені й прізвища.
Буду відвертим: деякі американські офіцери вели серед нас пропаганду: «Не їдьте додому, там на вас чекають сибірські та колимські табори». Та в нас і думки не було зрадити рідній Вітчизні. Кожен уявляв зустріч із рідними. Адже були довгі роки розлуки.
14 травня 1945 року нас перевели в одну із зон радянських військ. Після проведення так званої фільтрації був зарахований у навчальний батальйон. Із цього часу нам дали адресу — номер польової пошти. Десь у кінці червня 1945 року одержав від батьків першого листа. Незабаром маршем ми пішли на схід, до рідної землі. З вересня вже були в місті Рославль Смоленської області. Тут полк розформували, і я потрапив у робітничий батальйон, який працював на відбудові Московського вугільного басейну. У робітничий батальйон зарахували не за станом здоров’я, хоч воно й було підірване. На той час радянським людям, що повернулися з фашистської неволі, довгий час не було довіри. Ці люди були другого сорту. Деякий час замість паспорта видавали тимчасове посвідчення на 3 або 6 місяців.
Працював на будівництві гранковських шахт у Московській області кріпильником, проживали у бараках, де було холодно, брудно, ніякої санітарної гігієни. Баня працювала з перебоями. Гроші платили малі. Ми числились як військовослужбовці. Хоч не були обмундировані, ходили в цивільному. Старший був військовим — капітан.
Перша зустріч із рідними відбулася в січні 1946 року. Стояла холодна, морозяна, але сонячна погода. З товаришами йшов до лікаря. Лікарня знаходилася десь кілометрів за 3-4 від бараків, де ми проживали, до м. Кимово.
Здалеку запримітили постать, що помаленьку втомлено йшла нам на зустріч. Згорблена, замотана у велику суконну зелену з білими лапатими плямами хустку. Через плече висіла торбинка. Жінка поволі наближалась до нас. «Хлопці, такий платок, як на цій бабі, був у моєї мами», — сказав я. Щось йокнуло в душі, а коли підійшла ближче, не помилився, то була моя мама. Ця несподівана зустріч відбулася після більш як трьох років тяжких поневірянь, розлуки.
У квітні 1946 року через тяжке моє захворювання командир 8-го особового робітничого батальйону, що знаходився у місті Сталіногорськ, гвардії полковник Цунаєв надав мені відпустку на 15 днів додому, де я зустрівся з усіма своїми рідними.
Повернувся додому у вересні 1946 року. Роки перебування у фашистській неволі не пройшли безслідно. У 19 років я став інвалідом II групи. Хворий, знервований, після війни довго лікувався. Та щастя було в тім, що лікування було безплатне. Лікарі ставилися з повагою, співчували моєму горю.
Після повернення хотів працювати на залізниці, вступити до технікуму, але скрізь мені відмовляли тільки тому, що п’ятнадцятирічним юнаком пройшов через пекельний вогонь фашистської неволі.
Довгий час про цю категорію людей, що були в окупації, про військовополонених та в’язнів фашистських таборів мовчали, ніби й не було цих мільйонів людей, про яких Сталін сказав: «У нас немає полонених, є зрадники». Болісно переносили ці люди, повернувшись на Батьківщину, вбиваюче слово «зрадник». Тоді мало хто вірив, що, будучи в полоні за колючим дротом, вони не склали руки, боролися, були вірні своїй Батьківщині.
Влаштувався працювати у відбудовчому поїзді на залізниці. Мене по декілька разів на рік викликали до КДБ і кожного разу порушували питання: де був, із ким був, де працював, чи тебе не завербували, чи ти не виконуєш якісь шпигунські доручення. Завдяки начальнику відбудовчого поїзда Павлу Петровичу Книшу — людині добрій і чуйній, я залишився працювати на своєму місці. Він уже пішов із життя, хай земля йому буде пухом.
Після реорганізації відбудовчого поїзда працював на заводі «Будмаш». І дуже вдячний, що потрапив у такий прекрасний і згуртований колектив машинобудівельників. Вдячний людям, які працювали поруч зі мною 35 років. Я можу чесно сказати, що саме колектив заводу поставив мене на ноги, бо після пережитого я був хворий, кволий. Мені неодноразово виділяли путівки в санаторії, будинки відпочинку для оздоровлення.
Перед виходом на пенсію у 1985 році в нагороду за самовіддану працю і високі показники в роботі мене нагородили путівкою у Карлові Вари. Коли їхав по чехословацькій землі, пізнав ті місця, де стояли табори. І перебуваючи в санаторії, відвідав кладовище, де лежать в’язні фашистських таборів. Вісім братських могил радянських громадян, на кожній обеліски з чорного граніту, на котрих золотими літерами вибиті прізвища загиблих. Читаю: Савіна Олександра Михайлівна, 33 роки, з донькою Світланою, 9 років. Дмитрієва Ганна Йосипівна з сином Михайлом, 7 років. Це в’язні, яких звільнили радянські війська, але врятувати їх від смерті вже не було можливості.
Я — на заслуженому відпочинку, але роки роботи на заводі «Будмаш» теж вкарбувалися навічно в моїй нам’яті. Добре, що мою працю і вклад у розвиток підприємства було гідно оцінено. Маю два ордени Трудового Червоного Прапора, медалі. Нагороджений іншими відзнаками. За свою працю вчасно щомісячно отримував зарплату — і не малу, 200-250 крб. Таку ж зарплату, а то й більшу, одержували мої товариші. Гарну мені призначили пенсію, якої вистачало на хліб, до хліба і придбати одяг. Пенсіонер був забезпечений державою усім.
А що я й мої друзі по роботі мають сьогодні. Страшно й болісно дивитися на життя пенсіонерів. Невже можна так невдячно поставитися до покоління, яке своїми руками створило матеріальні блага. І над цим питанням ми повинні замислитися, бо, як казав Островський, життя дається один раз, і його потрібно прожити гідно.
Я додам від себе: і в достатку, і в добрі.
