Герман Федора Іллівна

Народилася 16.12.1925 року. Насильно вивезена в Німеччину в 1942 році, 10 жовтня. На роботі була там до 22 квітня 1945 року. Коли нас привезли, то нас 50 чоловік забрали на роботу на завод Дарлін Бенц. Поселили нас в одній кімнаті. Ми жили там не довго, й нас перевезли в табір, в якому було 2000 чоловік. Цей табір находився в місцевості Ванген в м.Штутгарт. Нас водили на роботу із Вангена в строю під конвоєм на завод кілометрів з 5. У мене був номер 1845. Часто були випадки, коли конвоїри били нас резиновими кийками за те, що ми відставали від інших, бо були дуже слабі. З заводу нас теж вели під конвоєм. З табору ми нікуди не ходили, нас не випускали.
Їсти давали два рази на день: в обід суп з моркви й брукви, увечері суп із води й брукви. Ми були дуже знесилені, слабі, а треба було кожного дня ходити на роботу, бо в таборі нікого не залишали. Коли ми тільки приїхали, нас поселили у домовласниці, яка свої будинки здавала під проживання різних людей: французів, бельгійців, італійців, котрих забрали німці на роботу до Німеччини. Але ми там жили не довго, через 2 місяці нас поселили в таборі, який був обнесений колючим дротом й охоронявся поліцейськими. Рано вранці нас піднімали й виганяли на постройку в шеренгу, а потім нас перераховували кілька раз. Потім поліцейські обшукували бараки, й кого там знаходили, витягали на вулицю, й нас знову перещитували. Потім нас вели на роботу. Біля воріт заводу знову перещитували й пускали на територію заводу, де ми розходилися по своїх цехах. Увечері нас знову збирали на території заводу, знову строїли в колони й рахували нас, тоді випускали колоною з території, під конвоєм вели в табір.
На заводі працювало дуже багато полонених: французів, італійців, чехів, хорватів, бельгійців, була сила силенна різних народів, що робили на німця. Нас водили в столову по черзі: росіян, українців, французів, італійців, бельгійців, чехів. Ми жили в одній місцевості, тільки нас розділяв канал. І нас усіх водили на роботу під конвоєм. Але наші конвоїри нас щитали як скот, не так, як інших, ми були люди другої раси, над нами знущалися, ми були раби й повинні були працювати по 12 годин на добу, а для відпочинку часу вже не вистачало.
Одягали нас в спецовки — брюки й піджаки, на ноги видавали дерев’яні шльопанці. Ось так ми й жили, а вірніше існували. Нас часто піднімали по тривозі, були бомбардування заводу. Одного разу нас повели на обід, почалося бомбардування. Дехто під час нього загинув, мене прикидало землею, а двох дівчат коло мене було вбито. Мене відкопали. А тих дівчат десь поховали, нам не казали де. Там табір був з дерева, й коли його запалили фугасами, то погоріли й будівлі, й люди, які не встигли вискочити з бараків. Ми в цей час були на заводі, то що було у нас із одежі, все погоріло. Потім наш табір перевезли в інше місто — Есмінгем, теж в табір. Залишилися ми там лише в робочому одязі. Годували теж дуже погано: бруква, морква, 1 кг хліба на 3 дні. Ми з’їдали хліб за 1 день, а потім їли один суп. Багато людей хворіли й помирали, але кому ми були нужні, відвезуть, спалять, та й усе. Там возили нас на роботу електричкою, бо той табір був 12 км від місця роботи. Це був дуже важкий час, були й забастовки, але тих людей хватали й забирали, ми не знаємо, що з ними потім зробили.
А життя продовжувалося. Одного разу ми були в нічній зміні, й нас поліцейський супроводжував на вокзал на електричку, ми довго її чекали, а її все не було. Поліцейський пішов дізнаватися, чому не прийшов поїзд, і йому сказали, що на путях аварія. Нас тоді повели строєм пішки, й ми бачили яка страшна аварія була під Есмінгемом. 15 вагонів електрички зійшли з рейок й перекинулися. Скільки там було жертв, ніхто не знає. Там були й німці. два дні збирали людей. Багато було руських убито й покалічено, то була велика аварія.
Але й у цьому таборі ми жили не довго, через тиждень після цієї аварії нас знову перевезли в інший табір недалеко від Вангена. Знову водили на роботу й з роботи пішки під конвоєм. Працювали по 12 годин. Кожного дня щось траплялося: то помирали люди, то травмувалися. На роботі не дозволяли відпочити хоча б хвилину. Підеш у туалет, а за тобою вже біжить підмайстер. Часто людей виганяли з туалетів. Я захворіла там гастритом, болів шлунок, печінка, підшлункова залоза. Після того я стала інвалідом.
З 1944 року нас почали бомбити постійно, і завод і місцевість, так що мене два рази рятували від смерті. Особливо сильно мене побило другого разу, так що я лежала 2 дні в таборі, поки в мене впала температура й мене вигнали на роботу, хоча я ще була дуже слабою. Там не дивилися, яке у тебе здоров’я, держишся на ногах, значить, потрібно робить!
Ось так ми жили. Як кажуть, доживали й думали, як нам вижити. А табір був великий, 2000 чоловік, й усі хотіли жити, повернутися додому, але судилося це не всім. Багато людей померло від недоїдання, хвороб, тяжкої праці.
У квітні 1945 року нас звільнили французи, а через два дні прийшли американці, зайняли наш табір й охороняли нас, поки не прийшли наші війська. А потім нас почали формувати для відправки на батьківщину, але ми ще довго були в таборі, поки нас не перевезли до іншого німецького міста, куди всіх звозили для відправки. Там ми були ще 2 місяці, поки нам не зробили документів. Це було м.Бухенвальд. А потім нас всіх українців оформили на потяг, товарняк, всіх посадили, дали пайок на дорогу, й ми їхали місяць, поки попали в свій район. А тоді самі, хто як зміг, добиралися додому. Мої рідні вже не думали, що я повернуся, думали, що мене вже на світі немає. 16 жовтня я була вже вдома. Мої рідні — мама й сестри були дуже раді, що залишилася живою. Батька німці забрали як партизана в 1943 році, й він не повернувся з Німеччини. Ми не знали нічого про нього. Потім нам розповів його товариш, що повернувся, що батько сильно хворів і його вивезли в інший табір, де він, видно, й помер. Отаке було моє життя.