Андрійченко Марія Максимівна

Якби ж я не знала людей…

Нині “модно” відкривати всілякі “гарячі лінії”, телефони довіри тощо. Пропоную ще один номер телефона: 3-18-83. Це телефон Марії Михайлівни Андрійченко, людини нелегкої долі, яка силою обставин змушена цілодобово “чергувати” біля власного телефону і була б рада будь-якому дзвінку, будь-якій людині, яка б перемовилася з нею. Справа в тому, що Марія Михайлівна — тяжко хвора, прикута до ліжка. В неї цукровий діабет з ускладненнями, їй ампутували ногу, під загрозою ампутації друга. Живе вона самотньо, одиноко: дітей немає, чоловіка поховала три роки тому, є сестра Галя, але вона й сама хворіє, живе окремо. Спасибі добрим людям, що підтримують її, як можуть, сусідам, зокрема, сім’ї Ростислава Михайловича Петрика, медсестрі Світлані Олексіївні Мохир, службовцям Червоного Хреста, соцзабезу, директору телекомпанії “Фобос” — В. Щербині та іншим.
Марія Андрійченко (дівоче прізвище Рибка) — остарбайтер, невільниця примусових робіт німецького фатерлянду. Юною і дужою дівчиною якраз напередодні війни закінчила вона Ново-Биківську середню школу. Мріяла про дальшу освіту. Але почалася війна. У її класі було 20 хлопців і 20 дівчат — живими залишилось лише 5 дівчат і один юнак.
Після невдалої спроби евакуюватися вісімнадцятирічна Марійка в день свого народження — така іронія долі! — 28 травня 1942 р. разом з 19 односельцями була насильно вивезена на каторжні роботи до Німеччини. Що це були каторжні роботи — не перебільшення. Разом зі своєю подругою Галею Ігнатенко потрапили вони в с. Ашерода поблизу Трайза і Касселя.
Марію забрали до найбагатшого бауера — хазяїна цих міст.
У літній період працювала з 4 години ранку і до 12 години ночі. Без платні, за скупі харчі і сяку-таку одежину. Порала 28 свиней, 18 нетелів, допомагала доїти 16 корів подрузі-полячці, а ще — разом з поляками і французами з концтабору трудилась на сінокосі. У полі садила, обробляла, збирала врожай не на одному десятку гектарів. І так — три роки.
Лише 5 травня 1945 р. американці звільнили дівчину. І вона в німецьких черевиках на дерев’яній підошві прибула до рідного батьківського села Григорівка. Але там чекали її не всі: батько загинув на фронті, мати й сестра зазнали поневірянь фашистської окупації за те, що пекли й постачали хліб партизанам. Попри все вже дома, на своїй землі, серед своїх людей, почались її трудові будні. Яких тільки робіт не виконувала! Бо була за власним її визнанням, людиною діла, не боялася праці, труднощів — тільки б все було чесно, по справедливості.
Марія Михайлівна іноді звертається до мене, телефонує, ділиться враженнями від прочитаного, від пережитого. Останнього разу, бідкаючись на життя нинішнє, вона сказала:
— Якби ж я не знала людей! А то ж я вік прожила з ними, бачила їх усякими — і в радості, і в горі. Знала веселими і сумними, добрими й злими… І хоч тепер скрутно мені, допікають хвороби, але душа болить за людей.
Вдумаймось у її слова: “Як би ж я не знала людей”. Це вам може сказати лише той, хто наперекір власним болям і негараздам не замкнувся в своєму миршавенькому егоїстичному світі, не озлобився на життя, людей і живою душею вболіває за них.
Бо Марія Андрійченко їх різних і любить.
Недаремно ж сімдесят років прожили ми в соціалізмі, як і не випадково, мабуть, здолали коричневу нелюдську чуму фашизму. Мудра сила колективізму живе в багатьох із нас. За нею — майбутнє!
Травень для Марії Михайлівни — місяць особливий. По-перше, вона в ньому народилася, по-друге, один із днів народження став чорним днем її життя, коли примусово вивезли в німецьке рабство. І цей же місяць після довгих трьох років неволі дарував їй свободу. Нарешті, травень — це місяць людської солідарності і Великої Перемоги, місяць сумних спогадів, смутку і світлих весняних надій, сподівань. То ж нехай не покидають її, а заодно й усіх чесних людей світла надія і віра. Побажаємо всім їм людської долі.
Нехай якнайшвидше настане на Землі справжня весна людства!