Шаменко (Насальська) Євдокія Василівна

Народилася у с.Ропотуха Уманського р-ну Київської обл. у 1923 році.
Дитяче життя моє було не дуже вдалим. У ті роки реорганізовували колгоспи, розкуркулювали. Батьки мої не були багаті, але невелике господарство було. Маму мою заарештували, була в тюрмі, не знаю, за що. Було це в 32 чи 33 році, точно не пам’ятаю. Знаю, що була голодовка. Я залишилася з батьком. Згодом батько помер. Мої дід та баба (батьки матері) в той час були розкуркулені й жили з нами, бо у них відібрали все їх господарство й вигнали з хати.
Пам’ятаю, що дід ходив десь узимку виміняти хліба, та й десь замерз, казали так люди. Залишилися я, тітка та бабуся, яка через деякий час теж померла від голоду. Мама моя весь цей час була в тюрмі в м.Умань, тітка писала мамі в тюрму листи, що я залишилася сама. Згодом маму відправили до Запоріжжя на будівництво «Дніпрогесу», й вона написала тітці звідти, що може колись прийде час, і вона мене забере. Тітка була неписьменна, й писали та читали листи чужі люди. Не скоро, але прийшов лист від мами, щоб тітка привезла мене на станцію в Умань, і люди, які їхатимуть у Запоріжжя, заберуть мене з собою.
Я пригадую, як я їхала, а дещо тітка розповіла. Отак опинилася я в Запоріжжі, не знаючи, де мама. Жила я , не знаю, чи то було село, чи селище, що називалося Вознесенка, не дуже далеко від Дніпра. Жила в чужих людей, із дітьми бавилася, допомагала хазяйці воду носити з криниці. Вона, мабуть, знала мою маму, можливо, вони працювали на будівництві, цього я точно не знаю. Маму я бачила дуже рідко, вона жила на території табору, куди мене не пускали, а на роботі конвой кричав. Їсти мені давала жінка, в якої я жила, мабуть, мама трохи щось передавала.
До школи я не ходила. Мені захотілося додому, в село, і я без відома хазяйки та мами утекла. Та мене ніхто й не шукав, я сіла на поїзд до Умані й поїхала. Коли я приїхала до тітки, вона була на роботі в колгоспі, а тут я з’явилася, як грім із ясного неба. Згодом прийшов лист від мами, що я утекла. Тітка написала їй, що я приїхала в село й мене забрали до колгоспного інтернату. О! Тоді мені було добре. Своє село, люди й тітка.
Минув якийсь час, я закінчила 3-й клас, а маму цього року звільнили з тюрми. Вона приїхала в село, але там їй погано було жити після всього. Вона забрала мене з інтернату й знову ми поїхали в Запоріжжя. Мама працювала на заводі, а я пішла до школи. Коли закінчила 9 класів, почалася війна. Ми з мамою знову поїхали в село. Тягли маленького візочка з пожитками аж до Умані.
Навесні 1943 року мене примусово відправили до Німеччини. Там я працювала у хазяїна, поки нас не визволили в квітні 1945 року. Визволили нас уночі, а ранком ми зібралися й пішли шукати дорогу додому. Дійшли до райцентру, а там сіли на поїзд зайцями. У мене не було ні грошей, ні документів, я була не звідки, сама від себе. По дорозі додому довелося працювати у підсобному армійському господарстві (з 1 квітня до 15 жовтня. Тут мені видали довідку, але без печатки чи штампу, бо в нашого командира їх не було. Потім нас відправили додому. Я якраз отримала листа від мами, що вона завербувалася на роботу до Києва. Я й поїхала в Київ із довідкою без печатки. Добре, що мама зберегла мій довоєнний паспорт і атестат за 9 клас.
Після повернення я відпочила трохи, потрібно працювати влаштовуватися, а тут прописки немає, клопоти. Я не пішла зареєструватися, що була в Німеччині, мама сильно плакала, просила цього не робити, боялася, що мене куди-небудь відправлять. Я послухала її й пішла туди, де мама працювала, на Київський механічний завод «Главчермет» (потім «Редукторний»). Там я пропрацювала аж поки на пенсію не пішла в 1992 році. Оце, мабуть, і все.