Любін Прокіп Андронович
Народився 2 травня 1924 року в с.В.Клітна Базалійського р-ну Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) обл. У роки війни був насильно вивезений з тимчасово окупованої території України, й з квітня 1942 року пор травень 1945 перебував на примусових роботах у Німеччині. Працював на підприємствах фірми «Сіменс» в якості робітника в м.Нюрнберг.
В один із квітневих днів 1942 року рано-вранці молодь села В.Клітна зібрали в центрі села й під конвоєм шуцманів пішки 15 км погнали до райцентру в м.Базалію. На той час м.Базалія була райцентром. В приміщенні школи ми переночували, а наступного дня разом із молоддю інших сіл району нас під конвоєм поліцаїв пішки погнали 40 км без відпочинку до станції Вітівці. Там нас погрузили в вагони для перевозки тварин, стільки до кожного вагону, що ледве можна було стояти. Закрили на замок двері, і десь вночі поїзд повіз нас на захід. Все було ще попереду.
Везли нас кілька діб. Їжа, яку ми взяли з дому, закінчилася, і ми були голодні, ледве трималися на ногах від голоду й утоми. Нам не давали навіть води. Через кілька днів нас вигрузили у великому місті. Це був Нюрнберг. Построїли нас на великому майдані, де на нас чекали покупці робочої сили. Не знаю, скільки за нас заплатили, але групу понад 250-300 чоловік чоловічого роду агент забрав і повіз за місцем призначення. Там ми пройшли, так би мовити, карантин, пришили на груди знак «Ост» й у нас взяли відбитки пальців. Без знака «Ост» не можна було залишатися ні на мить. Потім нас відправили на одну з фабрик на роботу.
Поселили в дерев’яному бараку, довгому, як будівля для корів чи коней. Ліжка були двоповерхові, дерев’яні, матраци й подушки були теж набиті стружкою. Територія була огороджена колючим дротом й охоронялася. На роботу ходили виключно строєм і під конвоєм далеко за місто. На роботі ні за що міг побити майстер, чи навіть будь-який німець. У таборі — табірне начальство. Кормили нас вареною нечищеною бруквою. Інколи давали буханку хліба на 12-14 чоловік. Хліб був спечений невідомо з чого, начебто з муки й тирси. Часом давали по парі картоплин. Пайка хліба була у нас грошовою одиницею. За неї можна було купити все, що було в кого-небудь.
З часом одяг, взуття, що були в нас із дому, зносилися, а решта під час бомбардування згоріла в бараку, й ми залишилися тільки в тому, що було на нас. Одягу й взуття нам ніякого не давали, ходили в лахмітті, що залишилося. Правда, на ноги нам видали видовбані дерев’яні колодки. Коли ми йшли на роботу чи з роботи вулицею, стукіт цих колодок було чути кілометрів за півтора. Добре, коли в ті колодки влазили ноги, мозолі кров’яні з ніг не сходили.
Взимку посеред бараку стояла залізна бочка, в якій горів вогонь і біля якої можна було роздягнутися й зробити деякий ремонт одягу, а також побити воші, який була сила-силенна в нашому лахмітті. Та зробити це було не так просто. Адже нас було в бараку багато і треба було зайняти чергу й діждатися її. Під час бомбардування німці ховалися в спеціальних бункерах, а нас залишали на території фабрики для прикриття від бомбардування.
У вільний від роботи час відпочити було неможливо. Без ніяких причин декілька разів на день нас вистроювали на території табору й робили переклички, або примушували робити яку-небудь нікому не потрібну роботу.
Весь час нестерпно мучив голод. Непосильна робота витягувала всі сили. Ми були схожі на живі скелети. Знущанням, здавалося, не було кінця. Це тільки маленька частка тих страждань, про які я тут розповідаю. За три роки підневільного, примусового перебування на каторжних роботах в Німеччині, знущань і поневірянь, принижень на підприємствах фірми «Сіменс» в роки війни я поніс колосальний моральний збиток, втратив здоров’я й молоді роки мого життя. До цього часу я хворію легеневими хворобами, долає ревматизм і радикуліт, серцево-судинні захворювання та інші хвороби, а лікуватись нема за що.
