Лесик Іван Іванович

Як мене забрали в Німеччину, зразу працював у шахті в м.Дортмунді. Углубляли ствол шахти на глибині 1 кілометр. Спочатку бурували бурами по шість бурів у стволі. Положено бурувати, щоб вода виганяла пилюку, але водою часто забивалося, і німці виганяли пил за допомогою стиснутого повітря, і в тому стволі підіймалася така курява, що ми не бачили один одного. Ми дихали тією пилюкою й харкали кров’ю, а з носа через кожні п’ять хвилин викидали галушки з пилюки. А німці самі були в масках, надівали респіратори. А ми, бідні українці, без нічого, голі, як мати народила, хіба їм нас, рабів, жалко було?
Після буріння німці закладили вибухівку, а потім підривали. А наступного дня, як осяде пил, ми лопатами накидали в бадьї й вивозили нагора. То також каторжний труд, викидати зірване вугілля, породу, каміння з глибини 3 метри. І ми вирішили, поки живі, втікати з тієї вахти. І під час сильного бомбардування м.Дортмунда сіли на товарний поїзд з відкритими вагонами, який був нагружений вугіллям. І той поїзд завіз нас у м.Гамбург. Ми втікали втрьох. У м.Гамбурзі состав підігнали під козловий кран, який вивантажував вугілля з вагонів і віз до пароплава, який стояв у каналі. Ми побачили, що ківш над нашими головами, й швидко вилізли з вагона. Німці, як побачили нас, то почали кричати: «Русіш, русіш», — і кудись позвонили, прийшла легкова машина, й нас повезли до тюрми.
У тюрмі нам робили допити і через п’ять днів відправили у концтабір. У концтаборі днів п’ять возили на станцію вивантажувати вагони з різним грузом. А після того нас посадили на катер і відвезли на якийсь острів, чи воно затока, нам нічого не говорили, туди брали тільки українців, які не знали німецької мови. Ми здогадувались, що там був таємний воєнний завод, і німці щось там випробовували.
Нас привезли до виритого котловану глибиною 3 м, шириною десь 25 м і довжиною метрів 60-70. Посередині котловану була на сваях забетонована металева станіна, по якій після пострілу переміщувався снаряд — болванка у формі снаряду, вагою десь п’ять тон. І той снаряд із великою швидкістю рухався по станіні й ударявся в насип, який був насипаний в кінці котловану з піску. Ширина насипу 15м, висота також 15м і довжина метрів 25. Той снаряд-болванка після пострілу занурювався весь у гору піску, і наша задача була його лопатами добувати, тоді підходить кран, витягує його, грузить на транспорт і вивозить цю болванку на другу сторону котловану. А ми лопатами закидаємо гору з піску, й кидаємо весь час, бо над головою стоїть німець і кричить: «Люс, люс, шнель, шнель!» — щоб скоріше закидали для проведення наступного пострілу. І так за день проводили по 5-6 пострілів, а ми вручну закидали гору з піску. То за день накидаємося так, що світ нам не милий, отак два з половиною місяці був такий каторжний труд. І ніхто за нього і на руку не сплюнув.
Звільнили нас американці перед травнем 1945 року й одразу ж передали нашим військам. З 3 травня 1945 року я був у Радянській армії, прослужив 4-ри роки.