Поповиченко Александр Алексеевич

Я народився 14 травня 1926 року в с. Трубиевка Ружинского району Київської області. У 1934 р. після арешту батька, були змушені виїхати на Донбас у м. Макіївка. Звісток про місцеперебування батька за гратами ми з матір’ю не одержували. До війни закінчив 6 класів. У 1940 р. у зв’язку з важким родинним станом, на прохання матері мене прийняли в ремісниче училище м. Макіївка (в училищі було повне державне забезпечення), але це продов-жувалося недовго. Страшний 1941 р. — війна, чорні дні фашистської окупації.
Війна застала мене в Макіївці на Донеччині, де я навчався в ремісничому училищі на токаря. Восени 1941 р. почалися для нас чорні дні фашистської окупації. За найменшу непокору людей заарештовували, розстрілювали, багатьох гнали на окопи, влаштовували облави. 10 квітня 1942 р. я пішов на базар. Базар оточили німці та поліцаї. Почалося “сортування” людей. Молодших шикували окремо, вантажівками відвозили у Донецьк, де нас уже чекали “телячі” вагони, які охоронялися німцями.
До Німеччини везли 12 днів. Годували так: раз на день шматочок хліба і бурда. Потерпали від голоду і від холоду. Багато хто в дорозі захворів, але медичної допомоги ніхто не подавав. Просто хворих висаджували з потягу, і подальшої їхньої долі ніхто не знав. Щодня всіх попереджали: за спробу втечі — розстріл. Привезли в м. Зоєст, у розподільчий табір. Тут нас поділили на групи. Одні потрапили на шахти та фабрики, а я — в сільське господарство. Мене і ще одного росіянина забрав бауер в с. Врексен Вестфалію. Це був дуже багатий поміщик, мав чимало землі і худоби. Характер він мав жорсткий, ледь що — одразу лайка і кулаки в хід.

Працювали в нього четверо — двоє поляків і двоє росіян. Перепадало найбільше мені, адже я багато чого не розумів і робив не так. Тоді мені не було ще й 16 років. Попрацював я у бауера місяців з чотири і трапилася “НП”. Послав він мене якось розсівати добрива спеціальною сівалкою. А кінь вирвався, злякавшись поїзда (поруч була залізниця), втік, сіялка ж розвалилася. За це мене хазяїн жорстоко побив і знову відправив у розподільчий табір, звідкіля я з багатьма іншими потрапив до м. Мерса, тепер уже у табір військовополонених.
Режим тут був жорстокий. В бараках — по 60 чоловік. Годували погано — 300 г хліба і двічі на день бурда з брукви та шпинату. А ще виснажлива праця на шахті. Якщо хтось не виконував норми, залишали під землею, доки не справиться із завданням. За найменшу провину били. Прізвищ не існувало, кожен мав номер. Мій — 3772. Дехто хотів тікати, але це було майже неможливо. Перші три місяці я працював у шахті, а коли на ногах з’явилася екзема, мене вивели на поверхню — різноробочим у ремонтні майстерні. І знову щодня важка праця, неймовірна втома, голод, нудьга.
Та серед німців траплялися й добрі люди. Зварники на дільниці ділилися зі мною шматочком хліба, відриваючи від свого рота, підтримували й морально. Вони ризикували, адже за зв’язок з росіянами їм загрожував концтабір.
Коли наблизилися американські війська, нас вивезли в м. Райнберг на фабрику, де виробляли сіль. Тут довго не тримали. Йшов 1944р., війна наближалася до кінця, і нас відправили в м. Унну на шахту. Працював на коксових печах різноробочим, вантажником.
До кінця війни залишались лічені місяці. Гітлерівці відчували, що їм приходить кінець, поводилися нервозно. Нагляд став ще жорсткішим. Почали ходити чутки про знищення “остарбайтерів”. І одного вересневого дня, після чергового американського бомбування, я, скориставшись панікою, утік з шахти. Після мученицьких мандрів потрапив нарешті до маленького села Левена. Мене прихистила бідна селянська родина: жінка, котра невдовзі мала стати матір’ю, і паралізований дідусь, який погано бачив. Вони мене нагодували. Жінка почала про все розпитувати, поцікавилася, чи зможу я що-небудь робити по господарству. Я відповів ствердно, і вони залишили мене у себе.
Це були дуже добрі люди. Тиждень не змушували мене нічого робити, годували вдосталь. Душевна Тонні виявила справжню материнську турботу: дала одяг, чисту білизну, водила мене до церкви, розпитувала про батьків. Обідали ми за одним столом утрьох. Після табірних мук важко було повірити, що це не казка. Їхньої доброти не забуду до скону. Люди, які прихистили мене, ризикували життям. Довкола никали озвірілі есесівці, потрапиш їм до рук — пощади ніякої: куля. Через місяць фрау Тонні народила хлопчика, пішла жити до своїх батьків, а ми з дідусем господарювали удвох до кінця війни.
Після визволення (а цю територію звільняли американці) радянські полонені почали збиратися на Батьківщину. Американці пропонували свої варіанти: в Америку або Канаду. Я вирішив однозначно: “Додому, тільки додому!”. Прощання з німецькою сім’єю було хвилюючим. Люди, які стали мені дорогими, просили писати, приїздити… Я прожив у них близько семи місяців.
У липні 45-го повернувся в Макіївку. Відтоді часто думав, як віддячити добрим людям — фрау Тонні та її свекрові. Однак через відомі причини зробити цього довго не міг. І тільки у 1993 р. написав листа їм. Відповів молодший син Тонні Бранд. Повідомив, що мати померла у квітні 1990 р. І ось у лютому минулого року знову лист. До Німеччини нас запросили на десять днів, з 7 по 18 травня. Делегація на німецьких шахтах та в бауерів біля м. Мерса. Ми вилетіли. В аеропорту Франкфурта-на-Майні нас тепло зустріли керівники і члени товариства “В ім’я майбутнього”. Оскільки до Мерса було 300 км, нам подали комфортабельний автобус.
За час візиту мали безліч зустрічей: з людьми на підприємствах, з бургомістром Мерса п. Віллі Брунсквіком, директором шахти “Дікшагайде” (він же районний бургомістр) п. Вермке, бургомістрами районів Мерса і Везеля. Хвилюючими були зустрічі з учнями.
На прийомі у п. Віллі Брунсквіка я за дорученням Комсомольської міської ради ветеранів війни і праці запевнив присутніх, що ветерани ніколи не мали і не мають ніякого зла до німецького народу, прагнуть дружити з ним і бажають йому тільки добра. В роки ж війни вони воювали не з німецьким народом, а з фашизмом, захищаючи свою Батьківщину. У слові-відповіді п. Віллі Брунсквік подякував нам, побажав ветеранам і всьому народові добра та процвітання.
Дуже дружньою була зустріч і з директором шахти “Дікшагайде” (він же бургомістр району) п. Вермке. На знак поваги він зняв з голови свою власну каску і подарував мені. Ми побували також у багатьох сім’ях і скрізь зустрічали доброзичливість, увагу та взаєморозуміння. Я попросив німецьких керівників, щоб допомогли мені відвідати с. Левен. Дуже хотілося побувати на могилі фрау Тонні Бранд. Прохання моє виконали одразу. Одначе трапилося так, що у Брандів я нікого не застав вдома. Тоді місцеві жителі показали місце, де похована моя благодійниця. Ми побували там, і я посипав її могилку землею з України (привіз із собою). Все це сфотографував п. Бренд Боурс, якому наша делегація щиро вдячна. Він зробив немало знімків на пам’ять про наше перебування в Німеччині.
Змістовною була зустріч з головою повітового самоуправління пані Крістель Апостель, діловими — зустрічі з керівництвом і членами ради товариства “В ім’я майбутнього”, його головою Віллі Шторком.
Після звільнення американськими військами-союзниками, у серпні 1945 р. повернувся на Батьківщину в м. Макіївка Донецької області. Працював на відновленні підприємств вугільної промисловості: шахтоуправління № 9 тресту “Макеевуголь” — слюсар, газоэлектросварник, бригадир слюсарів. У 1960 р. переїхав з родиною на проживання в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області. Поступив працювати на Новокриворізький гірничо-збагачувальний комбінат за фахом — газоэлектросварщик. У 1962 р. закінчив середню трирічну школу майстрів за фахом — ремонт мех. устаткування.
У 1970 р. закінчив Криворізький горноозбагачувальний технікум. З 1970-73 р. переведений механіком ділянки тресту “Кривбассрудоремонт”.
У 1977 р. прийнятий на роботу механіком ділянки Дніпровського горноозбагачувального комбінату м. Комсомольска Полтавської області.
З 1978 р. механік цеху Криворізького заводу “Ремгормаш”.
У 1979 р. переїхав на проживання в м. Комсомольск Полтавської області. По перекладу був призначений механіком ППН цеху по виробництву окатишів Полтавського ГОКа.
У 1981 р. призначений помічником начальника цеху по виробництву.
У 1987 р. переведений інструктором виробничого навчання.
У 1992 р. звільнений за власним бажанням, у зв’язку з відходом на пенсію.
Нагороджений медаллю “Ветеран праці”, почесними грамотами.
У 1994-1995 р. нагороджувався медалями: “Ветеран війни”, “50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні”, “50 років Визволення України”.
З 15 січня 1994 року — голова Комсомольського відділення Українського союзу в’язнів-жертв нацизму.