Павлішенко Олена Іванівна

Від слова Холокост серце німіє. Про трагедію євреїв у роки фашистської окупації, єврейські гетто сказано багато — у мене на столі “Чорна книга”, видана у 1991 р.
Я хочу розповісти про так звані “російські гетто” — концтабори для сімей офіцерів Червоної Армії, створені фашистами в роки війни на території Литви. Я була в’язнем саме такого концтабору як донька радянського офіцера, інженера саперних військ.
У 1940-1941 рр. багато офіцерів з СРСР отримали призначення в Литву. Я не буду торкатися політики, кому і для чого це було потрібно. Ми, діти, стали заручниками політиків. Бо вже в Польщі лилася кров під фашистським чоботом, а червоні командири, які їхали у литовські гарнізони, повинні були узяти з собою і сім’ї, і домашнє майно. Випускники військових училищ щойно одружилися. А тут — війна. От і народилися в багатьох молоденьких офіцерських дружин діти вже за гратами концтаборів. А молоді батьки першими прийняли на себе удар ворога, багато з них загинуло на литовській землі у перші години війни.
Я, народилася 15 лютого 1939 року в селі Березівка Полоцького району Вітебської області Бєлорусі (тепер такого населеного пункту в Полоцькому районі немає). Жителі села Березівка переселені в село Азино).
Батько Павлішенко Іван Семенович був направлений в Литву, у Каунас, знаходився в складі спеціальної комісії, яка приймала військові будови, казарми від Литовської Армії. Перевіз сім’ю у Каунас ( жінку — Павлішенко Ганну Яківну, старшу сестру 1933 р.н.).
Напередодні початку війни у Каунас до нас приїхав дідусь (по батькові). Павлов Семен Андрійович. Початок війни застав його у Каунасі. Мій батько, як і всі командири Каунаського гарнізону, знаходилися у літніх таборах під Казлу-Руда. Батько в цей час був начальником інженерної служби 142 стр. п.
Пробитися у Каунас наші не могли, в перший же день були перкриті, блоковані залізниця та всі дороги. Сім’ї командирів були змушені самостійно евакуюватися.
Моя мама, Ганна Павлішенко, не змогла евакуюватися з Каунаса, бо всі дороги, залізниці були перекриті, блоковані у перший день війни. Маму застрелили розривною кулею. Я була в цю мить у неї на руках, поруч стояв 72-річний дідусь, якого напередодні війни лиха година занесла у Каунас до сина та невістки. Серце старого віщувало, що треба двох малих дівчат-онучат забрати на Україну. Не встиг… Власними руками поховав невістку.
А через кілька днів усіх членів офіцерських родин зігнали на околицю Каунаса у єврейське гетто. У так званому малому гетто євреїв розстріляли, а туди загнали дружин радянських офіцерів з дітьми.
В будинок де ми проживали по вул. Шапчай (район Каунаса) нас не пустили, не дали нам наші речі.
Після блукань по місту, жебракування під православною церквою ми, як і всі сім’ї Каунаського гетто в Віліямполі — пригороді Каунаса, де історично завжди селилися євреї, поблизу ІХ форту.
От і вийшло: по один бік вулиці гетто — євреї, по інший — командирські родини. Усіх об’єднали один колючий дріт, одна біда. Ділилися жінки з бідолашними єврейськими дітьми останньою крихтою. А табір малий в народі називали “російське гетто”. Поки можна було, литовці приносили до табору щось із продуктів, бо голод, хвороби підкошували і старих, і малих. Для мене цей рік перебування у концтаборі став причиною інвалідності з дитинства.
Офіцерські дружини налагодили зв’язок з підпільниками Каунаса. Допомогли нашим військовополоненим тікати з концтаборів до лісу. Активісток фашисти розстріляли, щоб інші боялися. А потім, влітку 1942 р., фашисти вирішили ізолювати від світу офіцерські сім’ї. Зігнали їх у болота під Калу-Руду, щоб добували торф для німців. А малі сироти були зовсім непотрібні фашистам. Нам, хто лишився без матерів, загрожувало фізичне знищення. Дізнавшись про це, православна громада вирішила врятувати дітей-сиріт.
Отак я опинилася влітку 1942 р. в сім’ї колишнього полковника литовської армії Юргіса Сморіги — вже немолодої людини. Мене охрестили таємно в церкві недалеко від вокзалу. Тільки тепер розумію, який подвиг людяності було вчинено литовцями. Лише величезний авторитет Юргіса (Георгія) Сморіги в Каунасі вберіг його від розстрілу за врятування дитини з сім’ї червоного командира — як взяв мене, завшивлену, в болячках, за худеньку дитячу руку, так і не відпускав усю довгу війну.
Про батька отримали звістку, що загинув. А він, тяжкопоранений, обгорілий, одержав у госпіталі звістку про загибель сім’ї. І лише після війни, у 1946 р. поїхав шукати наші могили, а знайшов мене — доньку. яка не впізнала його…
У 1989 р. я була однією з організаторів зустрічі у Литві тих колишніх дітей-в’язнів, чиє дитинство минуло в концтаборах. І всі, хто приїхав, з великою вдячністю згадували простих литовських жінок, які врятували їх від неминучої смерті. Адже кожна з цих жінок не лише відривала окраєць хліба від власних дітей, а іноді разом з усією сім’єю прирікала себе на розстріл.
І все ж — рятували. Рятували в найстрашніший час, коли фашистський морок стискав серця від жаху.
Нас, дітей з литовських концтаборів, залишилося дуже мало. Старших з мамами поглинула фашистська Німеччина, де на них чекали Майданек, Освенцім. Мало хто повернувся звідти… Важко про все це згадувати. Але треба.
… У 1946 році батько привіз мене у Пущу-Водицю. Я поступила спочатку у 1 клас російської школи, але скоро була переведена у 1 клас школи № 104.
Через півсирітство (батько постійно був у командировках) голодувала, була бездоглядною. Часто хворіла.
Після закінчення сільської семирічки вступила до педучилища (стаціонар), була комсоргом курсу. Змушена була вночі працювати на будівництв ракетної бази, а вдень — вчитися.
Після закінчення педучилища по комсомольскій путівці поїхала будувати “Казахстанську магнітку”, бо жоден випускник педучилища не отрмиав призначення на роботу.
Обморозила ноги на бетонному вузлі, перейшла на роботу в початкову школу, але часто хворіла. Тому попросилась на роботу вчителем у Ровенську область. Потрапила в село, де всі дорослі чоловіки були вислані в Магадан, заборонено було будувати хати. Блохи, воші, короста, повна безграмотність дорослих, постріли, ще деколи вночі, діти ніколи не бачили новорічної ялинки.
Збудувала там початкову школу, клуб, посадила сад. Покинути роботу жоден вчитель не мав права.
Тому поступила в Ровенський педінститут на стаціонар. Пропонували роботу в редакціях.
Після першого ж медогляду потрапила в лікарню і після складної операції перейшла на заочне навчання.
Оскільки систематично займалася пошуковою роботою про бендерівщину, то була переможницю всіх літературних конкурсів. В один день я зрозуміла, що мене може теж спікати “автомобільна аварія” (я відмовилася де з ким співробітничати, в колективі було багато тих, хто повернувся з заслання. Тому вчасно зрозуміла, що треба поміняти місце роботи, бо “східняків” не дуже стали терпіти.
Разом з чоловіком переїхала на його батьківщину.
Раптово втратила зір. Перенесла дві складні операції очей. Залишилася одна. Отримала квартиру.
Учасниця першої зустрічі в Києві в червні 1988 року.
На пенсію пішла по інвалідності. Коли у 1973 році захотіла дізнатися подробиці: хто, чому застрелив матір, то звернулася до Міністерства оборони СРСР.
Протягом двох років литовські військомати вели ретельний пошук, який я тоді на жаль недооцінила, не подякувала цим людям.
Отримала деякі документи про загибель матері.
Дочка Г. Смориш Наталія Георгіївна Сморичайте-Бадершє в цей час була завідуючою кафедрою неорганічної хімії, автором багатьох підручників, в тому числі для студентів сільськогосподарської академії в Каунасі.
За те, що вона разом із батьком в роки війни врятувала з концтабору дочку червоного командира, вона отримала якусь відзнаку, про що мені скромно розповіла. Але в 1978 р. вона померла від раку, але мене не повідомили вчасно.
Вона була разом з батьком учасницею підпілля (в цьому я переконана, дещо згадую. Крім того, вона досконало, як і вся їх сім’я володіла німецькою, французькою мовами). Знаю, що в їх дуже затишному будинку в самому центрі робітничого кварталу Шанчяй збиралися ті, чиї прізвища з потім чула серед литовських партизан. Поруч був якийсь німецький штаб, через дорогу, і мене посилали туди гратися з дочкою господарів.
На жаль, це все втрачено, ні про що довідатися не зможу більше.
У 1991 році я привела у цей будинок В.В. Литвинова, але саме в ці дні будинок був проданий, архів П.Г. Бадершє-Сморигайте був просто розкиданий.
Знаю, що в радянські часи в Литві про нашу сім’ю щось написано. Але заради майбутнього своїх дітей, онуків сестра раз і назавжди відмовилася від спогадів, пільг і розмов про концтабір. Їх сім’я — були членами ЦК Литви (апарату ЦК Литви), дуже відомі в Литві люди, але понесли великі втрати.
І врятувало їх лише те, що вони спеціалісти дуже високого рівня, лікували всіх, незалежно від поглядів і приналежності (в роки самовизначення Литви).
Саме тому мені зараз важко там вести пошук.