Тацій (Чорнодуб) Марфа Федотівна
14 жовтня 1925 року народження, з села Андріївка Новомосковського району. Марфа тільки-но закінчила школу, коли об’явили війну. Невисока ясноока дівчина стала вчитися перев’язувати рани. Вона була найменшою в сім’ї. Батько і старший брат пішли на війну, і Марфа довго не знала, що батько загинув на Дніпрі, а брат – під Кривим Рогом. На рідній Дніпропетровщині лежать обоє. А Марфі, як і старшій сестрі Клавдії, судилася доля бранки. Прийшла осінь 1942 року, в усіх селах Новомосковського району, цього партизанського краю, була глуха, темна окупація. Та свавілля чинили не тільки окупанти, а й місцеві жителі, яких стали іменувати «поліцаї». Купчились вони по більших селах, де стояли німецькі гарнізони, боялись, що не буде їм пощади, діяли «зпідтишка», доносили на своїх же сусідів, а інколи навіть родичів. Напивалися самогону, заливали очі і їхали в села, де забирали молодь до Німеччини.
Марфу разом із 20 односельчанами привезли на збірний пункт у районі коперативного технікуму 22 грудня 1942 року. Була вона в полотняному платтячку, при собі мала небагато речей. Загнали на станції всю молодь з району в товарняки, де можна було лише стояти, присісти неможливо. Десь через тиждень з ропзодільника потрапила на радіофабрику в Адлерзгоф під Берліном. Жили дівчата в бараках, працювали важко, а їли овочеві супи, від голоду темніло в очах. Робочі – німкені підгодовували слабіших, але так, щоб не бачили конвоїри. «Не всі були звірами», — каже Марфа зараз. Коли фабрику розбомбили, бранців перевезли до міста Мюльхайме на Рурі, де вони теж працювали на фабриці. Звільнили їх американскі солдати, потім вивезли в м.Ведель і там дочекалися Перемоги.
Додому повернулись 19 із 20-х дівчат, померла від туберкульозу Шепель Валя, а всі останні вижили і приїхали в Дніпропетровськ. Та додому було нічим доїхати; не було грошей, та й не привезли дівчата нічого з Німеччини. Марфа повернулась в тому ж маминому полотняному платті. Одна з дівчат продала свої панчохи і купила білети. А вдома і радість, і горе – повернулись сестри, а от батька і брата немає.
Тяжко було Марфі після війни, вийшла заміж, та чоловік, коли дізнався, що була в Німеччині, покинув із дитиною. Пізніше переїхала в Новомосковськ, працювала все життя до пенсії на трубному заводі.
У 2002 році була запрошена з українською делегацією в м.Мюльхайме на Рурі. Коли приїхала і потрапила в місцевий музей, то побачила фотографії усіх своїх дівчат і себе на стенді, довго стояла, згадуючи і давлячись сльозами. Привітно зустріли німці делегацію, перепрошували за ту прокляту війну, що не принесла нікому користі, загинули наші та їхні люди, зруйновані держави, відкинуте назад виробництво.
Маленька дівчинка з Андріївки на Дніпропетровщині не тримає зла, вона розписалась у золотій книзі м.Мюльхайме на Рурі за те, щоб більше ніколи не повторились жахи війни, щоб був мир, спокій, злагода і достаток на всій землі.
