Строй Марія Степанівна

Доля не була до неї милосердною.

Щиросердна, лагідна, останнім поділиться. Їй підкидають бездомних собачат і котів, знають — пригорне, пожаліє нещасну тварину. Бо сама пам’ятає, як була беззахисною за колючими дротами фашистського концтабору. Але і в тому пеклі знаходилося тепле слово до чорнявої Марійки.
…А життя починалося, здається, гарно. Ой, як гарно. Дівчинка народилася в Ніжині. Батько, Степан Фесюн, головував у Березанці. Мати і донька пишалися ним. Згодом батько стає кадровим військовим, сім’я покидає село.
Марія Степанівна показує старе фото з обгорілими краями:
— Ось бійці складають присягу. А це — командир, мій батько.
Вагітна дружина Степана з дітьми їде на Ніжинщину, але страшна звістка про напад фашистів різко міняє її плани. На останніх днях вагітності, з семирічною Марією і малим Феліксом, вона намагається дістатись того місця, де вже відбивав напад фашистів її чоловік. Та дорога до Бобруйська була відрізана. Нещасна жінка з малими дітьми ховається в напівзруйнованому приміщенні колишнього дитячого будинку у селі Пиревичі неподалік від Жлобина. Як знайшов їх, як розшукав розгублених дітей з матір’ю їхній улюблений пес, ніхто не знає. Але він не зміг оборонити нещасних.
Марія заходиться плачем:
— І досі бачу, як німець забив матір прикладом.
З того часу почалася їх сирітська доля. Пам’ятає Марійка багатодітну білоруську родину, що пригорнула їх. Пам’ятає, як з іншою сім’єю опинилися вони в іншому місці, а потім у партизанському лісі. І ось безкінечні сирітські шляхи звели ніжинську дівчинку Марійку з Марією Арсентіївною Кащиць, що прийшла в Жлобин міняти останні речі на картоплю. Дізналася про дітей-сиріт і прийняла до себе Марійку.
А невдовзі дві Марії за зв’язок з партизанами опинилися в Німеччині, в концтаборі Тройдорфу. Марія — старша назвала Марію — сирітку своєю дочкою, записала її так: Марія Кащиць, 1933 року народження.
Марія Степанівна витирає сльози:
— Не можу того згадувати, не можу про те говорити, пробачте мене — не можу!
А сама показує маленьке католицьке розп’яття. Приходила в табір німкеня, просила дати їй цю дівчинку, щоб допомагала поратися в саду. А на одне з католицьких свят подарувала Марійці листівку з іконою і чорний дерев’яний хрестик.
Після звільнення чекали двох Марій нові поневіряння. Приїхали вони на Україну до родичів, шукали притулку, та зайвий рот скрізь був небажаний.
Марійка-молодша залишалася в Березанці, знала лише чорну роботу в чужих людей. Жодного дня не переступила шкільного порогу, так і лишилася неписьменною. Але, мабуть, щоб компенсувати це, доля посміхнулася їй — зустрівся сільський хлопець Володя Строй. А згодом побралися, народилася в них донька Наталочка.
Зігрівають серце Марії Степанівни Строй двоє онуків.
— Боже, обмини їх бідами, — переживає бабуся за онучку; а в Сергія руки золоті — дідів помічник, — це про онука.
Доля не була милосердною до Марії Степанівни Строй, до всієї її родини. Але вона на долю не нарікає. І в день її ювілею хочеться сказати тільки теплі слова.
Скільки довелося їй помучитися, доки не отримала довідку про перебування в концтаборі. Адже була вона там під іншим прізвищем і по батькові записана на загиблого чоловіка її названої матері Кащиць Марії Арсентіївни. Скільки довелося переконувати, що це дійсно вона, Марія Фесюн — Строй. Допомогли державні архіви Дніпропетровська, Жлобина.
А як хотілося, щоб влада не забувала своїх обіцянок, а допомогла їй, колишньому малолітньому в’язню. І досі протікає дах, і про це знають.
— В інших селах таким, як я, дають хоч один балон газу на рік безкоштовно, а мені відмовляють.
Без щасливого сміху, казок і ляльок було дитинство, нужденним і тяжким життя, не кращі часи випали й на старість…